Постріли над Дністром

Річка допомагає розслабитися після вишколу

Волонтерський колгосп

Загублений у лісах задністрянський край став відомим кілька років тому зав­дяки мистецькому фестивалю «Кузня-Уніж». Один із співорганізаторів «Кузні» – Владислав Кириченко, уродженець Донбасу. Він разом із компаньйонами викупив тут господарські споруди колишньої колгоспної ферми, взяв в оренду сад. Час від часу тут мешкають волонтери. Вони працюють біля худоби, розчищають хащі, вчаться робити сир, сік. Сюди часто приїжджають на тренінги різні молодіжні спільноти. Навчання проводить Кириченко, який має три дипломи Московського університету. Крім того, запрошує відомих людей. Організовують сплави Дністром, вечірню ватру, концерти.
 
Цього разу волонтерами стали євромайданівці, які в лютому тримали оборону неподалік Будинку профспілок. Після Майдану Кириченко взявся за створення Української резервної армії. УРА вже мала вишколи на полігонах біля Києва.

«Стрілянина, що так збурила Уніж, була просто грою у страйкбол, – сміється Влад. – Торік проводили змагання із пейнтболу, коли стріляють капсулами з фарбою. А у страйкболі використовують пластикові кулі, що імітують бойові. Так резервісти проходили вишкіл».

Вчорашні євромайданівці стали волонтерами

Хлопці з учасників вишколу – львів’янин Богдан і киянин Валерій – прізвищ не називають, кажуть, навчаються бойової тактики, самозахисту. Зустріли тут і побратимів з Майдану – з Тернополя, Дрогобича, зі столиці. Киянка Леся також знайшла давніх друзів. Вона на барикади ходила разом із подружками, вони там чергували та прибирали. А тут Леся волонтерствує вже четвертий рік і завжди радіє нагоді приїхати до Уніжа.

«Кузня» нагадує ізраїльські поселення – кібуци, щось на кшталт колгоспів. А сільський люд здавна іменує цю територію бригадою. Колись тут запросто можна було нарвати садовини, поживитися ще чимось. Нині – приватна територія, огорожа, деякі місцеві невдоволені. Та Кириченко має на це свою позицію: сад уже давно не колгоспний, а через загорожу легко можна перейти. Лише транспортом – зась.

Селяни ніяк не звикнуться з думкою, що це приватна власність. Хоча Кириченко платить за оренду Луківській сільраді, куди входить і Уніж. Підприємець підсипає тутешні дороги, взимку прогортає – а це 16 км лісом до Незвиська. Багато допомагає церкві, відгукується на інші потреби селян. Ті, до речі, немало користають, коли проводяться фестивалі: поселяють гостей, продають харчі, мають вільний доступ до мистецьких заходів та й самі беруть участь у концертах. Цьогоріч фестивалю не буде, відчувається, що місцевих це не тішить.

Там, де треба

Берег річки входить до охоронної зони Дністровського каньйону. Одразу за хатами крутими схилами понад річку тягнуться сільські городи. Кожен охочий може відкрити тут свою «зелену садибу» й заробляти туризмом. Є порожні хати. Нещодавно тут оселилися кілька сімей із Донецька.

Стоячі у воді, зачаровано спостерігають за річкою кілька молодих людей у камуфляжі. Розповідати про себе категорично відмовляються. Лише 26-річний уродженець Рівненщини на псевдо Дон каже: «От ще не поїхав звідси, а вже відчуваю ностальгію. Коли живеш у великому місті, то губишся серед людей. А тут, серед тиші, пізнаєш себе. Потрапляєш у свою зону комфорту. Дуже жалію, що Майдан просидів коло телевізора. Так, я теж жив тими буремними подіями, але не відходячи від екрана. А тепер знаю, що завтра буду там, де потрібен. На війні по-різному: можна стати гарматним м’ясом, або ж отримати навики, які не дадуть розгубитися, піддатися ворогу».

П’ятнадцятирічний капітан Марійка Мудрук

Навіщо далекі світи?

Три тендітні дівчинки вправно пришвартували човен. Шестикласниця Мар’яна Старків та її подружки навперебій розповідають про принади тутешньої природи. Першокурсниці Городенківського ПТУ № 31 Марія Мудрук і Тетяна Луньова на протилежному березі ловили рибу, з пакету виглядають зо два десятки рибин. Пропонують перевезти на той бік. Дівчата хвацько веслують проти течії, а невдовзі вже тішаться з неабиякої краси свого села у променях сонця, що заходить. Принагідно показують печеру в скелі, стежка до якої встелена брилами звичайного для цієї місцини червоного каменю. Ще через хвилину, вже на унізькому березі, ведуть повз зарослий цвинтар. Розповідають про чудотворну ікону, яку на розвалинах старої церкви знайшов новий настоятель храму отець Василь.

Скільки ще поруч усього непізнаного?! І не треба далеких світів.

На березі хлопчик бавиться черепахою. Бабуся п’ятирічного Артема розповідає, що знайшла її випадково на березі Бистриці та й подарувала малому. На панцирі є напис – «П’ятниця». Тваринка тут другий рік, восени впала у сплячку. Вона невибаглива до харчів, а от неволя їй не до вподоби. Попри легендарну вайлуватість, екзотична гостя якось вибралася з клітки та й доповзла аж до Дністра. Там на неї натрапив сусід і за написом упізнав утікачку. Тепер пильнують, аби знов не поманила вода…

Оце й усі пригоди маленького Уніжа. Хіба що бутафорна стрілянина десь-колись збурить село. Щастя, що не справжня.