До івано-франківського притулку, що на вулиці Набережній, дітей привозять звідусіль. Ці діти – із неблагополучних сімей, часто з різними хворобами, розумовою відсталістю, кримінальним минулим. Тут їх лікують, навчають, пригортають, дають те, чого їм найбільше бракує – любов. Але цей дім стає для них пристанищем лише на 90 діб.
«Доля кожної дитини проходить через наші серця, – каже директор притулку Марія Серденько. – От тільки біда, що цих дітей доводиться захищати від їхніх же батьків».
Шляхом батьків
Її очі видалися аж надто вітряними. Доволі розкута дівчин-ка, з пофарбованим вишневим волоссям, справляє враження шістнадцятилітньої. А насправді їй тринадцять.
Настя була зовсім маленькою, коли її тата позбавили батьківських прав за те, що він бив маму. Тоді вона потрапила в інтернат у Солотвино. А після клопотань мами про перевід доньки ближче до дому, опинилася в івано-фран-ківському реабілітаційному центрі.
«Відколи я тут, а минуло вже 10 днів, мені чомусь не дозволяють виходити гуляти, – каже Анастасія. – Потрапила я сюди через те, що мене підставили. Коли я була з друзями на одній квартирі, де часто збираємося випити і покурити, одна з моїх подружок підкинула мені сумочку з грошима, яку викрала в когось на вулиці. Так я потрапила до міліції, а потім сюди».
У п’ятикімнатній квартирі, крім неї та мами, живе ще дев’ятеро осіб – мамини брати та бабця. За словами дівчини, вуйки її б’ють, мама замість їжі купує собі косметику та часто пропадає з дому на кілька діб. Дівчинка, то ніяковіючи, то хизуючись, розповідає про те, що курити почала у чотири рочки, а пити – у десять.
«Мама курила на кухні, а біля неї стояв молодий чоловік, який запропонував і мені сигарету. Я закашлялась, але потім пройшло, – говорить Настя. – А п’ємо ми із друзями все – бальзам, пиво, горілку».
Директор притулку Марія Серденько називає дім дівчинки притоном і каже, що в Насті розумова відсталість. Оскільки в інтернаті, де вона навчається, вільний вхід-вихід, то відповід-но й доступ до вулиці, сексу, цигарок, крадіжок у цієї дитини необмежений. «І хоча ми багато з нею працюємо, вихованню вона практично не піддається, – говорить пані Марія. – Ця дитина повторює шлях своїх батьків. А це трагедія і самої дитини, і сім’ї, і всієї країни. На жаль, не одна така Настя потрапляє у наш заклад».
Красти, щоб їсти
Біляве хлопча низенького зросту. Його одразу захотілося притулити до себе, погладити по голівці і запитати: а що ти тут робиш, дитино?
Небагатослівний десятирічний Данилко у цьому притулку – не новачок. Уже втретє. Цього разу його привезли міліціонери. Причина – крадіжка заліза, на що він зголосився піти разом зі своїм чотирнадцятилітнім братом. Данило каже, що за ті гроші він купував собі їжу та шкільне приладдя. А відмовитись від братової пропозиції не зміг, тому що боявся побиття. Та що там його, меншого, коли маму з бабусею брат «легко посилає», і старші вже не мають на нього жодного впливу.
Дім хлопця – у селі Кублівці. За його словами, мама працює на городі, трохи допомагає бабця – так і виживають. Данилко каже, що додому його не тягне, але за мамою він сумує. «Ми зараз працюємо над тим, щоби бабуся могла взяти Данилка під свою опіку, оскільки батьки хлопчика п’ють, – каже Марія Серденько. – Але спершу треба однозначно позбавити батьків їхніх прав. Що буде зі старшим, наразі невідомо, тому що після 14 років дітей можна притягувати до кримінальної відповідальності».
Болісний урок
Русява дівчинка зі світлими і чистими очима справила враження дорослої і цілеспрямованої. За словами Ірини, у її житті до 12 років було вдосталь усього, сім’я з шести осіб жила заможно і дружньо. «Мама – підприємець, батько – водій. Батьки мали магазин у селі Лова, а по області – шість ресторанів. Єдине, чого трохи бракувало – маминої ласки, – пригадує Іринка. – Вона багато працювала, а мені хотілося прийти додому і показати їй щоденник з гарними оцінками».
Коли сім місяців тому батьки Ірини потрапили у СІЗО, а квар-тиру конфіскували, дівчина разом із трьома братами опинилася на вулиці. І ніхто із родичів не прийшов на допомогу, каже Ірина. Це стало для дитини величезним ударом. «Вона прийшла до нас зі страшенною злобою, – розповідає Марія Серденько. – Дівчина не вірила, що у світі є ще добро, а її життя якимсь дивом може змінитися на краще».
За словами пані Марії, брат Ірини прийшов до них зовсім без зубів, лише пеньочки, як у дідуся. «З допомогою лікарів ми поставили йому зуби. Нині хлопець має віру у майбутнє, хоче опанувати професію водія і слюсаря з ремонту автомобілів, – каже пані Марія. – Тих сім місяців стали для цих дітей великим болем, розпачем і досвідом. Нині вони на етапі переосмислення свого життя, вже знають чого хочуть і що для цього будуть робити».
Ірина, до речі, мріє стати лікарем, а також хоче співати. Вона вже трохи відігрілася душею. «Хто допоможе мені один раз, тому я допоможу тисячу разів, – каже дівчина. – Я дала собі обіцянку допомагати цьому притулкові, коли мене тут не буде, бо для мене зробили тут дуже багато добра».
P. S. «Якби у вас була можливість померти і народитися знову, ви б хотіли мати інших батьків?». Тільки одна дитина із двадцяти, що були учасниками круглого столу, який проводила директор притулку Марія Серденько, дала ствердну відповідь.
Вони їх досі люблять…
Імена дітей та місця їх проживання змінені з етичних міркувань.
Comments are closed.