Родина Паращуків з Отинії Коломийського району створила свій домашній музей старожитностей. Нині в їхній колекції понад сотню експонатів: вишиваний одяг, кераміка, вироби зі шкіри та багато іншого. І то такого – ніби вчора зробили.
Спадкове захоплення
Музей у Паращуків починається одразу, щойно ти потрапляєш до їхнього двору. Тут просторо, зелено, красиво. Повсюди якісь цікаві композиції з глечиків, великих коліс від возів, ще десь поскладані гірки зі старих жорен. Словом, оригінально та водночас колоритно.
Василь та Марія Паращуки за старожитностями полюють лише разом
Біля хати гостей вже зустрічають господарі – Марія та Василь Паращуки. Пан Василь займається різьбярством, малює на склі та працює вчителем образотворчого мистецтва у школі. Каже, що старовину збирає – скільки себе пам’ятає. Щось залишалося у спадок від бабусь, щось купували. А пані Марія – інженер за фахом – захопилася цим ділом після одруження.
«Як то так може бути, аби чоловік і жінка любили різне?! – сміється вона. – Спершу мали різні захоплення, але щось мусить бути спільне. Отак разом їздимо, збираємо».
Старожитності вони знаходять в рідному Прикарпатті, а також на Тернопільщині, Закарпатті, Центральній Україні. На базарах, фольклорних фестивалях. Що подобається, те й купують. За скільки – не кажуть. Між собою говорять, що, наприклад, одна жінка у Косові продає давню вербовецьку сорочку за 4 тис. грн.
Хто тут живе?
Паращуки вже звикли проводити екскурсії домашнім музеєм. Він знаходиться на другому поверсі їхнього будинку. Тут затишно, все акуратно розставлено, з душею. Складається враження, ніби тут хтось живе – такий давній і дуже ґаздовитий.
От, в одній кімнаті – кухонний куточок. На стінах прикріплені мальовані миски, на підлозі стоять глиняні глеки різних розмірів, друшляк, гуцульська діжка для вина, мідна товкачка для часнику.
Окремо на полицях інший глиняний посуд. В очі кидається керамічна тарілка з намальованим на дні хрестом і трикутником. «Це коломийська кераміка, випущена з нагоди 50‑ліття скасування панщини на Галичині, – розповідає пан Василь. – При дорогах ставили хрести з цієї нагоди, а тарілка і намальований хрест з трикутником – це ніби імітація тих придорожніх хрестів».
Ще є поличка з керамічними іграшками – роботами відомої народної майстрині з Великого Ключева Марії Ковальчук. Іграшки дуже цікаві. А кольори такі яскраві, ніби це малювали вчора.
«А це така форма для випікання паски, – пані Марія показує на керамічний горщик у формі серця. – Тут на дні вибитий хрестик. У горах паску носили у таких дерев’яних відерцях, які закривалися, й нічого не випадало. На Галичині їх називали пастівниками, а на Буковині – борінниками».
Найгарніше – на смерть
Але основне місце у колекції Паращуків займає одяг. Скрині забиті просто неймовірними вишиванками, запасками й хустками. Ґаздиня знається на них дуже добре, може легко визначити, котра з якого регіону, ба навіть, з якого села. Відкриває стару весільну скриню, показує, розказує.
Одна з кімнат домашнього музею. Отут би й жити!
Наприклад, з густим чорним вишиттям – з Тернопільщини, з багатими червоними кольорами – з Городенківщини, яскраві жовті – снятинські, з бісером та синіми кольорами – буковинські. Цікава й закарпатська вишивка, дуже проста, майже без візерунків, сорочки з широкими призбираними рукавами.
Далі на стелажі висять кілька поясів. Широкі – чоловічі, а вузькі – жіночі. Хоч у деяких регіонах жінки пов’язували широкий пояс, а вже по ньому тоненький. А які пишні буковинські пояси – повністю обшиті бісером?!
«Нам за все життя того не відтворити, що тут є, – говорить Марія Паращук. – Одного разу я взяла пояс та понесла майстрині, аби виткала подібний. Вона подивилась і каже, що не вдасть так, бо не може розгадати схеми. Колись люди робили не на кількість, а на якість».
За словами Паращуків, вони майже не мають у колекції весільного одягу, адже бабці по селах його не віддають – бережуть у домовину.
«Колись як хрестили дитину, то куми приносили крижму – шмат домотканого полотна, – розповідає пан Василь. – З нього й шили весільну сорочку, а потім ховали та зберігали до смерті. Отак та сорочка була від народження і до кінця життя. Ми навіть своїм дітям сорочечки шили, аби ходили».
Паращуки кажуть, що знають багато таких людей, які мають просто неймовірні сорочки, але нізащо їх не продадуть, бо тримають на смерть.
«Так багато прикрас і сорочок пішло у могилу, – зітхає пані Марія. – Ми своїх батьків також так ховали. Приїхали колеги з роботи і питають: «Що ж ви маму убрали як молоду – у червону хустку, фартух, сорочку?». Але так мусили поховати, бо так заповідали».
Для себе та інших
За словами господарів музею, вони збирають це все для себе. Багато речей використовують у побуті, носять одяг, прикраси.
Пані Марія показує свою найулюбленішу сорочку – повністю вишиту бісером. Каже, що й інші вдягала, але довго в них не походиш, бо тяжке, а ця дуже цікава, святкова. Взимку, наприклад, ходить у старовинних жупанах. Пан Василь також хвалиться, що має чотири улюблені вишиті сорочки.
До колекціонерів часто приходять молодята, аби позичити якийсь колоритний одяг на весілля. Зі школи беруть на виступи, на День села, на конкурси. І просто йдуть – щоб роздивитися всю цю красу.
«Одного разу в нас взяли одяг на фольклорний фестиваль, – згадує пані Марія. – Там був конкурс, і кожне село мало представити свої традиції та одяг. Отинія зайняла друге місце. Прийшов сільський голова і хвалився, що всі наших дівчат фотографували, а якісь люди казали: «А то їх усіх Паращуки вбрали!».
