Плануючи мандрівку до Узбекистану чи взагалі до Середньої Азії, не варто складати графік, рисачити сайтами у пошуках обов’язкових до відвідування пам’яток і тим паче намагатися розібратися в історії та культурі тих дивних країв. Азія все розкаже сама!
Медресе Абдулазіза (XVII ст.). Бухарці стверджують, що це найгарніше медресе світу
Наш візит до Бухари і був авантюрою. У наплічнику – жодного путівника, у голові – мінімум асоціацій: давнє місто, занесене до списку ЮНЕСКО, а ще – казки Шехерезади, Насреддін. І ми не пошкодували.
Не поспішай
Поїзд Ташкент-Бухара – і вже о сьомій ранку ми роззиралися поряд із Лябі-Хауз – центральною площею та одним із головних архітектурних ансамблів міста. Зараз швиденько купимо карту, поснідаємо і – бігом гуляти. І тут на роверку неспішно під’їхала молода пані пишних форм. Плавно завела розмову: звідки, чи не потребуємо допомоги, відповіла на запитання й лиш тоді запропонувала зупинитися в її хостелі. То був перший урок Азії – не поспішай!
Мадлена, так її звали, привела нас на одну з вуличок старої Бухари. Поселення у середньовічні апартаменти, душ, сніданок, невимушена розмова за горнятком зеленого чаю, запашна диня, поради та рекомендації Мадлени – і за годину ми вже розслаблено, без поспіху виходимо за браму.
Купити карту міста можна, але швидше на пам’ять, ніж для орієнтування. З узбецьких карт сміються самі узбеки. Та й загубитись у Бухарі неможливо, а ось поблукати варто, причому без екскурсовода. Вік Бухари – 2500 років (!), а її історія, як і всієї Середньої Азії, настільки заплутана, що людина без професійної підготовки просто тоне у коловороті усіх тих князівств, ханів, емірів, імамів, медресе, ханаках -ібн, – абн… ахменіди, ефталіти, тахириди, саманіди, караханіди, шейбаніди… Асоціації виникають хіба при згадці про Чінгісхана чи Тамерлана. А ще в Бухарі 350 мечетей та з сотню медресе. Запам’ятаєте?
Ліпше просто розпитувати місцевих про те, що впало в око. Бухарці привітні, обожнюють своє місто і з задоволенням розкажуть усе. «Сухбат» – тобто бесіда, одне з основних узбецьких понять. Тож правило друге – спілкуйтеся. Старші люди розуміють російську, у молоді нема проблем з англійською. До слова, туристи з Росії тут рідкість, українці ж – узагалі дивина. Сюди у пошуках екзотики їдуть переважно громадяни США, Японії та європейських країн. Тож, зачувши про братів-українців, чимало бухарців пригадували знайомих з наших країв, службу в армії та навіть пошепки (бо ж мусульмани!) зізнавалися, що українське сало – то таки сила. А ще – спускали нам ціни.
Аби очі не розбіглись
Історична Бухара, попри вражаючу кількість пам’яток, невелика за площею. Усі об’єкти поряд: ансамбль Лябі-Хауз, цитадель Арк, медресе Улугбека та Абдулазіза. Ну й звісно ж – найгарніший ансамбль Поі Калян: головна соборна мечеть, яка ладна вмістити для спільної молитви 10 тисяч людей; візитівка міста – мінарет Калян XII століття; медресе Мири Араб – єдиний навчальний заклад мусульман, що діяв за СРСР. І досі у цих 114 келіях (за числом сур у Корані) виховують майбутніх імамів, а дівчат вчать секретам домашнього господарства, що їх мають знати зразкові дружини мусульманських чоловіків.
Палац Сітораі Мохі-Хоса – розрекламовану резиденцію останнього бухарського еміра неподалік Бухари, можна зігнорувати. Попри казкове золото Сходу, жили бухарські еміри ду-у-уже скромно – не до порівняння з палацами Європи, царськими резиденціями у Криму чи навіть тим же Межигір’ям.
А медресе Чор-Мінор («Чотири мінарети»), що заховалося серед житлового кварталу, відшукати не полінуйтеся. Можна позаздрити тутешнім студентам, місцина сама налаштовує на філософський лад. Є навіть версія, що в цих куполах зашифрували символи чотирьох світових релігій.
Та чимало медресе міста стоять пусткою і… руйнуються. У деяких келіях – сувенірні крамниці, у більшості – купи будівельного сміття.
А от караван-сараї або ж торгові куполи й досі використовують за призначенням. Щоправда, продають та купують тепер не тканини та прянощі, а сувеніри. Китайського – мінімум. Часто товар продають самі умільці. Килими, ножі, кальяни, давні музичні інструменти, тюбетейки, халати – усе годі й перелічити.
Там, де вирує життя
Як втомитеся від архітектурної величі, зверніть на вузькі вулички старого міста. Вони нагадують… проїзди у наших гаражних кооперативах, лиш вужчі. По деяких машина проїде хіба зі складеними дзеркалами. Жодних тротуарів, натомість уздовж – арик, траншейка, якою стікає вода. Такий собі лабіринт суцільних високих парканів, затертих глиною або ж просто викладених із необпаленої цегли, з брамами та фіртками. Якщо зайти в одну із них, несподівано опиняєшся на просторому подвір’ї, часто з деревами, під якими притулився встелений килимами дастархан – широчезне ліжко або ж низький стіл, на якому господарі та їхні гості їдять, п’ють чай чи просто бесідують.
Саме тут – справжня Бухара. Зранку – хто на роботу, хто на базар. У полудень перехожі шукають тіні. Життя починається під вечір: господині поливають вулиці зі шлангів і діляться новинами, із брам висипають стайки молоді, старші люди збираються купками на неспішну бесіду. Як захочете доєднатися – без проблем.
Справжній бухарський килим роблять вручну і обов’язково з натуральних
матеріалів: нитки – з шовку або вовни, фарбники – з кори дуба, горіхів
тощо
У місті ще є квартали приватних будинків, побудованих за радянських часів за одним проектом. Попри понад 250 тис. мешканців, дев’ятиповерхівок ми не бачили – хіба хрущовки. Жити у квартирах – не престижно: у підвалах вогко, тому в оселях, кажуть, душно й повно комарів.
На вулицях не зустрінеш нікого не те що з пивом – з сигаретою. Навіть купити пляшку пива – завдання не з легких. Старі узбеки кажуть, що бочки з пивом і вином зникли з вулиць одразу з розпадом Союзу. Та й криміналу тепер поменше.
Кілька порад
Житло. Ціна за ніч у хостелі – від 8 до 20 доларів з людини, залежно від кімнати. Двомісний номер у готелі – 70-110 доларів. Не вірте «зіркам» – найкращий готель міста «Азія-Бухара» має лиш три зірки. Є ще один спосіб знайти нічліг: достатньо лиш попросити і, за місцевою традицією, переночувати вас пустить кожен бухарець, хоча й за гроші. Якщо плануєте перебувати в Узбекистані більше трьох днів, не забудьте зробити реєстрацію. Уточніть у господаря, чи зможе він це владнати, хостели та готелі реєструють без проблем.
Гроші. Найгрубші у світі гаманці – певно, узбецькі. Національна валюта – сум – страждає від девальвації. Офіційно купити узбецькі гроші можна лише в «обмінних пунктах уповноважених банків». Але такі трапляються рідко і курс там грабіжницький. Тому прямуйте на базар, усі справи на Сході вирішуються саме там. Поблизу торговища «міняли» знайдуть вас самі. Коли привітний узбек сховав наших два стодоларових папірці, то весело скомандував:
– Давай свой рюкзак!
– ?!
– Рюкзак, говорю, давай – деньги куда класть будешь?!
Справді, 200 доларів – півмільйона сумів – зайняли половину рюкзака. В обігу лише купюри чотирьох номіналів. Найбільша – 1000 сум, десь 50 центів долара. Розраховуються тут пачками.
Транспорт. Приходити до поїзда варто десь за годину до відправлення. Адже доведеться щонайменше тричі пройти паспортний контроль і пропустити валізи через рентген-сканер. Жодних проводжаючих на пероні! Сцени прощання родичів та закоханих через паркан викликають десь глибоко у потилиці легкий, але неприємний щем… Самі ж узбеки до цього ставляться з розумінням і пояснюють боротьбою з наркотиками.
Від редакції
Умови подачі матеріалів до рубрики «Читацький путівник»
Тексти й фото до цієї рубрики може подавати будь-хто, незважаючи на фах. Головне – ви пишете про одне закордонне місто, в якому вже побували самі. Але це не гарантія, що все буде опубліковано. Бо перша умова – треба написати цікаво, просто, лаконічно, грамотно. Рукописні варіанти не приймаються.
Обсяг тексту – до 6 тис. знаків з пробілами. Фото – обов’язково, краще декілька, щоб був вибір для друкованої версії. Решту найцікавіших ілюстрацій поставимо на сайті.
Як писати? Уявіть собі, що десь на каві друг (кум, подружка, колега) запитує вас: «І як тобі? Що там цікавого, що сподобалось, не сподобалось?». І ви відповідаєте – правдиво, не банально й тільки те, що знаєте точно.
В ідеалі тексти з «Читацького путівника» мають відповідати приблизно на таку анкету:
У яку пору року краще їхати в це місто та чому?
Що здивувало найбільше?
Чим відрізняються тамтешні люди?
Що варто побачити (пам’ятки, музеї і т. д.), а куди краще не ходити й чому?
Де міняти валюту?
Дороги (якість, розмітка, світлофори, затори і т. д.)
Де відчути місто (вулиця, річка, певний об’єкт тощо)
Вартість проживання (тризірковий готель, хостел і т. д.)
Кухня: кафе-ресторани, меню, страви, ціни, смаки…
На що варто витратити 50-100 доларів (євро)?
Що придбати собі або у подарунок близьким?
Корисні слова, які треба знати.
Звісно, ви не мусите ретельно відповідати на всі запитання, як на іспиті. Крім того, якщо вас особливо вразило щось, чого немає в анкеті, – треба писати. І бажано робити це невимушено, а головне – цікаво.
Матеріали надсилайте на скриньку gazeta@report.if.ua з темою листа «Читацький путівник». За все, що буде опубліковано, редакція платить гонорар – 20 грн. за кожну тисячу знаків і від 20 грн. за кожне опубліковане в газеті фото.
У будь-якому разі жодне звернення не залишиться без відповіді.
Можливо, згодом ми зробимо з цієї рубрики окрему книжку…
Comments are closed.