У шкільному приміщенні вже 15 років живе прибиральниця. А освітяни не можуть собі дати з цим раду. Мирослава Третяк родом із села Рошнів Тисменицького району. З 1989 року вона працює в івано-франківській школі № 3 на посаді техпрацівника. У 1996 році тодішній директор школи Лариса Біловодська пошкодувала жінку і дозволила їй жити в будиночку поруч із школою.
 |
«Лариса Біловодська була золотою людиною, – пригадує Мирослава Третяк. – Ми були в дуже хороших стосунках, вона мені всіляко допомагала. Бо розуміла, що я вдова і виховую трьох синів».
Це приміщення і до того використовували як тимчасове житло для працівників. Більше того, у 1950 році воно навіть вважалося жилим фондом. Нині приміщення без води та каналізації жилим вже ніхто не називає. Хоча відомості про те, що його перевели з житлового фонду у нежитловий не збереглися.
Отже, директор школи та профспілковий комітет управління освіти видали накази, якими надали Мирославі Третяк право «тимчасово» проживати у складському приміщенні. Проте, кілька років по тому новий директор школи Світлана Долгова підняла питання про виселення техпрацівника з будиночка. Мешканка відмовилася. А у 2002 році техпрацівниця отримала важку виробничу травму.
«Директорка мені казала, що я не плачу за газ і світло, живу у шкільному приміщенні, тому маю робити ремонти за безкоштовно, – каже жінка. – Я робила ремонт по цілій школі, лазила по актовому залі, який має 12 метрів висоти… Повністю всю школу перебілила, залишилося перетягнути фільонку. Ми з жінками поклали драбину – одну частину на сходи, а іншу на парту, але драбина зсунулася і я впала вниз головою». Так вона потрапила в лікарню. Каже, що пережила перелом черепа, перелом потиличної кістки, субдуральну гематому мозку, важкий ступінь струсу. На голову наклали 12 швів, на 60% втратила працездатність, отримала інвалідність.
Мирослава Третяк каже, що після травми її життям стали «лікарі і суди». Бідкається, що ніколи з цього всього не вийде. «Відколи я впала, – продовжує жінка, – відтоді я у судах. Мене подали на виселення, але суд зупинив процес. Два з половиною роки я чекала на рішення вищого адміністративного суду. Потім мені прийшов лист, що вони взяли на розгляд мою справу. А через півроку прийшло рішення, що я маю право на користування будиночком. Проте, мені треба звертатися до цивільного судочинства».
Нині у тому будинку проживає вона і її молодший син з власною сім’єю. Без вигод. Мешканці будиночка користуються світлом та газом, за який платить міський бюджет, ходять у шкільний туалет. Мирослава Третяк звернулася в газове господарство із тим, щоб рахунки виставляли на її ім’я, адже ніхто в школі газ більше не використовує. Проте, вона за цією адресою не зареєстрована, тому ніхто не має права брати в неї гроші.
«Митися ходжу по подружках, – говорить жінка, – але щоб піти до подружки, треба віднести коробку цукерок, шампанське, шампунь чи ще щось. Бо раз-другий прийме, а потім скаже, що в неї стоїть лічильник і вона за воду платить гроші». Пані Мирослава мріє: якщо їй дадуть ордер, то вигоди в будиночку вона собі зробить: протягне каналізацію, встановить опалення, зробить ремонт… Інша справа, що з ордером ніхто не поспішає.
Начальник міського управління освіти і науки Наталія Микула вважає, що на це питання треба дивитися з двох боків. Перший – соціальний захист жінки. Адже йти на такий фатальний крок можуть тільки ті, яким дійсно нема куди подітися. Другий – у школі жити не можна.
«Їй дали дозвіл тимчасово. Бо давати дозвіл персоналу проживати у школах ніхто не може, – каже начальник управління освіти. – В іншому випадку можемо собі уявити, на що тоді перетворюються школи та їхні прилеглі території. Є порядок, але тут на території школи переться одяг, а нижня білизна висить на шнурку. Батьки і вчителі роблять зауваження директору. Тому, крім соціального захисту, є ще й художньо-естетичний моральний план».
Відтак, Микула каже, що, з одного боку, і шкода цієї жінки. Але з іншого – вважає, що шлях, яким та йде, – неправильний. «Так і вчителька може захопити учительську, привести туди дітей і сказати, що їй нема де жити», – міркує Наталія Микула. Світлана Долгова притримується схожої думки. Каже, що Мирослава гарний працівник, але незважаючи на це, в місті і крім неї багато людей, які в схожих умовах. Зрештою, і в працівників ЗОШ № 3 є складні долі. Проте йти таким шляхом ніхто не планує.
Крім того, директор школи запевняє, що міський профспілковий комітет пропонував навіть кімнату в гуртожитку, щоб тільки вона виселилася з приміщення. Проте Мирослава Третяк не погодилася. У свою чергу жінка каже, що їй дійсно пропонували гуртожиток. Але, по-перше, тільки на словах, а, по-друге, без жодних вигод…
Відтак, як питання 15-річного проживання Мирослави Третяк на території школи завершиться, не знає ніхто. «Ситуація склалася так, що комусь треба взяти на себе сміливість прийняти рішення. А виходить, що ніхто на себе цю сміливість взяти не хоче, – каже Світлана Долгова. – Вона приписана у селі Рошнів, там є хата, і вона не залишиться на вулиці»…
Натомість Мирослава Третяк вважає, що у цій школі вона втратила своє здоров’я, отримала інвалідність і її не можна просто отак викинути. Бо вона заслуговує на житло. «Ну, якщо нема квартири в місті, то дайте ордер на те, що я маю, – говорить пані Мирослава. – Аби я знала, що завтра, коли здохну, діти на вулицю не підуть».
