Українська історія дуже багата. А в ній багато постатей, які заслужили, щоб їм поставили пам’ятник. Зрештою, і громадських організацій, спілок чи об’єднань, котрі час від часу ініціюють встановлення різних монументів, меморіальних дощок чи стел теж вистачає. Чи є межа між тим, що ми хочемо, і тим, як воно має бути?
Так, за словами головного архітектора Івано-Франківська Ігоря Гаркота, готуючи генплан міста, архітектура нарахувала 62 пам’ятники та пам’ятні дошки. Проте він переконаний, що їх є більше. А має бути – ще більше.
Усе починається з паперів
Тиждень тому до міського голови Віктора Анушкевичуса звернулося Івано-Франківське обласне націоналістичне громадсько-політичне об’єднання «Національний вибір». Вони запропонували встановити пам’ятник голові проводу ОУН Євгену Коновальцю. Того ж дня виконком прийняв відповідне рішення.
Як каже секретар «Національного вибору» Микола Сулятицький, вже 14 червня, до 120 річниці від дня народження Коновальця, за адресою Січових стрільців, 56 вони планують поставити символічний камінь. Встановлення пам’ятника мало б відбутися за кошт міського бюджету. «Встановлення каменю беруть на себе люди з нашого об’єднання, – говорить Сулятицький. – Повірте, це теж недешево. І воно зовсім не виглядає, що ми собі придумали і розбіглися, бо беремо у цьому активну участь».
Отже, мер дав добро, виконком прийняв рішення, тепер справа за сесією міськради. Щойно депутати проголосують, почнеться ціла процедура. Яка? Є приклад – пам’ятник «Руській трійці».
Тоді Спілка краєзнавців ініціювала спорудження у Франківську пам’ятника нашому земляку Івану Вагилевичу. Але поспілкувавшись з членами виконкому та управлінням архітектури, згодилися на тому, що краще поставити пам’ятник «Руській трійці»: Івану Вагилевичу, Якову Головацькому та Маркіяну Шашкевичу.
Встановлення пам’ятника вимагає витримання чіткої процедури, яка затверджена Кабміном. Тут і конкурс, і проведення громадських слухань… Так, на початку цього року в місті відбулися громадські слухання, а кілька тижнів тому на конкурсі, з-поміж шести робіт, журі обрало найкращих. Перемогла група молодих авторів: архітектор Володимир Гайдар та скульптор Микола Федорин. Пам’ятник поставлять у сквері за медуніверситетом (вул. Лесі Українки). Наступним кроком, за словами Ігоря Гаркота, стане затвердження рішення журі на виконкомі. Далі – виділення коштів в бюджеті, а тоді вже до роботи.
А закінчується грошима
Пам’ятники можуть коштувати стільки, скільки душа забажає. «Тут може бути два підходи, – розповідає Гаркот. – Можна спершу обмежитися ціною і, наприклад, сказати, що пам’ятник коштуватиме 100 тис. грн. За ці гроші виготовити пам’ятник з фарбованого гіпсу і трошки заробити територію. А можна вирішити, що хочемо гарний пам’ятник, який має бути у бронзі, на гранітному мощенні, з підсвіткою. Тоді це вже 500 тис. грн.».
У вартість пам’ятника входить авторський гонорар за ескізи для переможців конкурсу (у випадку з «Руською трійцею» їх отримали три перші місця), виготовлення гіпсової моделі в натуральну величину, сам пам’ятник (як правило, його роблять із бронзи і замовляють на Львівській кераміко-скульптурній фабриці), елементи благоустрою, лавочки, підсвітка тощо. Уся ця робота – за архітектором.
Спілка краєзнавців свого часу пропонувала виготовити «Руську трійцю» в мозаїчному бетоні. Але Ігор Гаркот вважає, що такий пам’ятник не буде окрасою міста – краще почекати, закласти кошти в бюджет наступного року та зробити такий монумент, який пасуватиме обласному центру.
За словами першого заступника мера Зіновія Фітеля, мінімально пам’ятна дошка коштує від 30 тис. грн., а ціна пам’ятника може сягати 1-7 млн. грн. «У нашому розуміння пам’ятник – це або погруддя, або фігура чи постамент, – каже Фітель. – Втім, це не все. Також має бути облагороджена територія, фасади, тротуари… Це збільшує цінність території, піднімає її імідж, розставляє точкові акценти».
Фітель вважає, що по вул. Січових стрільців, 56 вдало впишеться пам’ятник Євгену Коновальцю камерального характеру – можливо, погруддя. Бо і місце гарне, і вулиця Коновальця поруч.
Треба більше героїв
Але скільки ще нам треба пам’ятників? Скільки ще бюджетних коштів на них піде? Чи, може, цей процес безкінечний?
«До цього питання треба підійти комплексно, – каже Зіновій Фітель. – Управління архітектури мало би визначити місця, де ми ще можемо спорудити пам’ятники чи пам’ятні дошки, це рішення затвердити на виконкомі. Так, скажемо, що в центрі міста ми можемо поставити ще стільки-то пам’ятників чи знаків. І все. А решту споруджувати на околицях, бо їх теж треба розвивати».
Натомість Ігор Гаркот вважає, що гарних пам’ятників забагато не буває. «А чим погані пам’ятники? – питає він. – Подивіться на пам’ятник Яковченку біля театру Франка в Києві. Це не пам’ятник, а казка. Бо сидить на лавочці в беретику з таксою Яковченко, люди сідають йому на коліна, обнімають, знимкуються. А поряд з Хрещатиком пам’ятник Курбасу – чудо, а не пам’ятник. Те саме – пам’ятник Проні і Голохвастову біля Андріївської церкви». Зрештою, вважає Гаркот, є гарні пам’ятники і у Франківську. Такими він називає пам’ятник Січовим стрільцям (перед будинком правосуддя) та Страченим (біля синагоги).
А на думку Миколи Сулятицького, навіть питань не мало би виникати – потрібні пам’ятники чи ні. Мовляв, якщо подивитися на сусідню Польщу, то нам у цьому плані до них ще далеко. «Там люди щось трошки робили і вже увіковічнені в бронзі чи мармурі, – каже Сулятицький. – А в нас порівняно з ними – це ніщо. Бо навіть пам’ятники першим героям ставлять із тріском. А погодьтеся, це значно краще, ніж класти пам’ятник галушкам, як у Полтаві, Катеринам чи Петрам Першим!».
Що-що, а сперечатися з останнім аргументом складно. Але чи є пам’ятники головною проблемою іванофранківців – таки питання.
