Скажете, воювати – чоловіча справа? У Бурштині, у школі № 2, вже два роки діє музей імені Ольги Басараб, присвячений усім жінкам Галицького району, які мужньо боролися та загинули за Україну. До речі, він такий єдиний в області, якщо не в Україні.
Шляхом патріотки
На вулиці – спека, літо, канікули. На території школи жіночка, мабуть прибиральниця, зістригає кущі, інша підмітає. У центрі доглянутої клумби стоїть постамент з жіночим бюстом. Читаємо: «Національна героїня – Ольга Басараб з роду Левицьких». Чим удостоїлася ця жінка такого звання, може розповісти будь-який місцевий школярик. Але ж канікули! Тому екскурсію для «Репортера» проводить Іван Ільницький, заступник директора школи з виховної роботи.
Ольга Басараб народилася у селі Підгороддя на Рогатинщині. Батько священик виховував її у патріотичному дусі. У родині свято цінували українські традиції та мріяли про Незалежність.
Коли почалася Перша світова війна та формувався легіон Українських січових стрільців (УСС), то дівчина пішла туди однією з перших. Була організатором першої жіночої чоти УСС у Львові. Вийшла заміж, але за чотири місяці овдовіла. Потім працювала у Відні, в українському визвольному комітеті, допомагала українцям, які колись були в австрійській армії, сиротам, вдовам. Була бухгалтером при уряді ЗУНР, близько знайома з Євгеном Петрушевичем. Потім вступила в Українську військову організацію (УВО) та виконувала особисті доручення Євгена Коновальця.
У 1923 році Ольга повернулася в Україну, до Львова, де продовжила активну громадську роботу. Була заарештована польською поліцією. Після кількох днів катувань її знайшли повішеною, в поліції сказали – самогубство. Вістка про її смерть облетіла цілий світ, збентежила та об’єднала все українське жіноцтво.
Героїні національно-визвольної боротьби: зліва направо – десятник УСС Ганна Дмитерко, хоружна Софія Галечко, Ольга Басараб. Відень, 1917 рік
Юні екскурсоводи
У рідному селі Ольги Басараб також є її музей, а в Бурштині зібрали інформацію про всіх загиблих патріоток Галицького району.
Спорожнілими шкільними коридорами прямуємо на другий поверх до невеличкого класу-музею. Тут тісно та світло. На стінах – стенди з фотографіями. На них красиві та усміхнені дівчата. Під світлинами дати народження та смерті – чи не всім по 20?25 років. Таких фото – 46. Це ті, про яких вдалося зібрати більше інформації. Поруч стенд-список. Тут понад 250 жіночих імен – тих, які були засуджені, вивезені, вбиті.
Екскурсії школою та невеличким музеєм проводять самі школярі, учні 7-10 класів. Таких юних екскурсоводів назбирається з півтора десятки. Не рідко до школи приїздять учні з районних шкіл, студенти та геть дорослі делегації. Юні екскурсоводи у вишиванках цікаво та змістовно розповідають про галицьких героїнь. Діти й самі роблять свої дослідження, шукають нові факти, збирають розповіді очевидців. Не дивно, що після школи багато з них вибирають саме історичний факультет.
Де мої сестри?
У Бурштині є ще одна експозиція, присвячена жінкам-героїням. Вона розташована у музеї визвольних змагань, у приміщенні Народного дому. Якщо у школі можна ознайомитися з документами та світлинами, то тут про трагічні історії молодих жінок розкаже директор музею та член районного товариства ОУН Роман Німий. Чоловік усе життя живе з метою розповісти молоді про ті часи – аби нічого не забулося, не втратилося. Особливо близька йому жіноча тема, бо втратив трьох сестер – Марію, Зеновію та Лідію Німих. Сам був поранений і засланий на 25 років у табори.
«У кожної цієї дівчини – трагічна доля, – пан Роман водить невеличкою указкою по світлинах, розповідає коротко та уривчасто, бо йому важко. – Оце – Степанія Кловак на псевдо Ластівка. Була облава, її забрали. Катували, мучили, а потім посеред ночі десь повезли. Матір з молодшою донькою знайшли Ластівку зґвалтовану у полі серед жита. Забрали тіло, знайшли труну, присипали сіном, бо не можна було ховати. Але хтось здав. Забрали труну з тілом та коней. Досі ніхто не знає, де вона похована. Я також не знаю, де мої сестри».
Чоловік з мокрими очима розказує страшні історії тих дівчат. Майже всі однакові – померли молодими, хто сам стрілявся, кого застрелили. Такі красиві, молодесенькі. Жодна не пізнала жіночого щастя – материнства. Дівчата свідомо ризикували власним життям, бо розуміли – без них не обійтися. Більшість були медсестрами, друкарками, зв’язковими.
Далі Роман Німий показує на красиві, трохи вицвілі з часом вишивки. Їх робили у тюрмах. Торочили сорочки, ховали голки й вишивали: образи, уривки з молитов…
Пан Роман тикає указкою на невеличкий тризуб із бісеру, каже, за нього теж відправляли у табори. Показує світлини з колонами людей у пов’язках на голові, у комбінезонах з номерами. До речі, фото наших часів. Такою символічною ходою галичани вшановували пам’ять про Кенгірське повстання. Якраз 26 червня виповнилося 58 років з того часу, як в’язні Степового табору в Кенгірі (Казахстан) повстали проти нелюдських умов та 40 днів не виходили на роботу.
«Тоді ввели танки, а наші дівчата вийшли їм назустріч, – розказує Роман Німий. – Дівчата, де б не були, завжди лишаються красунями, то вдягли найкращий одяг, який тримали, аби вдягти на волю, взялися за руки та вийшли проти танків. Було їх понад 500. Танки не зупинилися. Ніхто не дивився, що там жінки. Я кожен раз кажу всім відвідувачам музею, що без тих матерів, жінок, дівчат ми б не могли так воювати».
