Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
На щастя, новоспечений Нобелівський лауреат усе-таки вийшов з темряви й мовчання. Тобто скандалу не буде, і принаймні мене це тішить.
Що натомість мене засмучує – це загальноприйнятий у нас спосіб написання його псевдоніма Dylan як Ділан. Бо хотілося б Дилан, раз там в оригіналі той «ігрек». Щоб користаючи з нього, ми могли б це псевдопрізвище хоч трохи зукраїнізувати.
Проте оригінал (себто першоджерело) навіть і не англійський, а валлійський. І великий валлійський поет-п’яниця Dylan Thomas у наших українських джерелах також фігурує як Ділан. Капітулюючи перед неочікуваною одностайністю й послідовністю рідних джерел, приймаю обох Dylan’ів як Діланів. Так відтепер і писатиму – цього разу про Боба.
У 2001-му році він отримав свій перший та єдиний Оскар за пісню «Things Have Changed» до фільму «Вундеркінди». Розповідають, що якийсь час після того він возив статуетку з собою на гастролі і під час концертів ставив її на гітарний підсилювач. Немов перевіряючи на стійкість.
Тож коли з усіх усюд занепокоїлися, що він ніяк не реаґує на присудження йому Нобеля, я з деякою тривогою став очікувати поганих новин. Невже нагорода не встигне? Ділан не з тих самолюбців, що відмовлялися б від чергової порції визнання свого таланту. Тим більше, в контексті його рідної американської культури. Тим більше, на порозі величезних змін у його країні. Бо сказати, що Ділан дотичний до політики, це суттєво применшити його постать. Яке там дотичний – він її активний впливовий чинник!
Але політики в найширшому сенсі цього слова. Політики, сказати б, альтернативної – тієї, що бунт, протест і крамола.
Він же зростав серед бітників, «єврейський син єврейського батька» Ґінзберґа. Він же кохався з Джоан Баез.
Він співав «You’re gonna have to serve somebody» і чіпляв за живе самого Джона Леннона – так, що той відразу ж відповідав власним гітом «Serve Yourself».
Він створив епічну «Blowin’ In The Wind» – її ще й Марлен Дітріх устигла заспівати. Та й Елвіс Преслі, здається, також.
Або «Mr. Tambourine Man», що її так обожнював Гантер Томпсон, маючи за персональний панегірик.
А ще серед послідовників і фанів Ділана кумир теперішньої ІТ-молоді Стівен Джобс, безсмертні роллінґи й однойменний з ними журнал зі світовим іменем. Джонні Кеш, Боб Марлі, Роберт Плант, Том Петті, Патті Сміт, Джонні Депп, Барак Обама, Вацлав Гавел – і так далі, і несть кінця переліку.
Не надто зрозумілий для більшості наших неангломовних співвітчизників, Ділан сприймається не як поет, а як доволі холодна зірка далекої музичної культури. Якесь таке кантрі. А хто в нас особливо слухає кантрі, кого воно вставляє? Але при цьому багато хто з пізньорадянської і пострадянської масовки прагнув бути схожим саме на Ділана. Іншими словами – косити під нього на повну, раз уже він такий маловідомий. Згадайте покійного Майка Науменка, що не цурався видавати пісні Ділана за свої. Чи Гребенщикова з Макаревичем. Чи насамкінець – ви не повірите – Стаса Михайлова, співця роз’ятрених жіночих душ. Хіба це складно – бути трохи привабливішим за Ділана? Співати менш байдужим і не таким тріснутим голосом, вдягнути блискучіший піджак і взути дорожчі шузи? Вибудовувати такі ж ліричні метафори про «перекотиполе-дівчат», «забувати про те, що настане завтра», говорити, що реальними у цьому світі є лише наші відчуття. І слухати, що на все це скаже вітер.
І навіть у Львові на Ринку цього літа поміж піснями Чубая, Москальця й Івасюка можна було почути його «Knockin’ Оn Heaven’s Door». Ще років зо п’ять тому цю платформу для виступів всуціль монополізували вуличні поціновувачі «Арии», їхній «Летящий Ангел» нависав над містом, як Дамоклів меч. А тепер маємо змогу чути на львівських вулицях добру англійську з вуст молодих музикантів. То, може, й доброї української стане більше?
Бобові Ділану дали Нобелівську премію, й він її прийняв. Це означає, що ми на порозі змін. Прикметно: свого часу Барак Обама, щойно ставши президентом, відзначив здобутки Ділана Медаллю Свободи. Тепер, коли Обама йде, Ділану дають Нобеля. В цьому є щось фатальне й навіть дон-кіхотське. Складається враження, що Діланові доручено місію: своєю спиною закрити розколину в американській землі, з якої, наче почвари з могил, полізли упирі. І не просто так полізли, а напролом до влади. Й от поетові доручено не допустити їх у світ живих.
І все це так зворушливо – поет з гітарою на сторожі. От тільки чи вдасться йому аж стільки всього захистити? Йому ж також невдовзі йти. До того ж він усе-таки один, сам-один, як усі вічні поети – нехай навіть цього разу в найкрутішому ковбойському капелюсі.
