Сьогодні вона стоїть закинута, з розбитими вікнами та понівеченими стінами. Простора, але спустошена. Усі знають її просто як «друкарню». Її вже звикли не помічати, ніби її й не було. А колись вона жила — там кипіла робота, лунали людські голоси.
Потреба будівництва приміщення друкарні виникла у 1965 році. До того в місті було п’ять друкарень, але радянська влада побоювалась, що там можуть друкувати дисидентські матеріали. Ось і знайшли місце — у центрі Івано-Франківська, де раніше були лиш невеликі житлові будинки. Тут виросли чотири поверхи зі складськими приміщеннями. Усі друкарні, що були раніше, закрили.
[supsystic-slider id=17 position=”center”]
Фото: Денис Тутіков
Якою її пам’ятають?
Лідія Курочкіна, художньо-технічний редактор видавничого відділу облполіграфвидаву:
«На першому поверсі, справа від входу, був друкарський цех. Там стояла так звана восьма машина — ще австрійська, яка друкувала кольорові плакати на крейдяному папері, книжки, бланки, плакати з соціалістичним зобов’язаннями.
Зліва — ротаційний цех. Машина там була величезна, займала майже все приміщення. Вона друкувала тільки газети. А друкували газету так: зверстали сторінку, потім текст просвічували на пластинах. Їх накручували на барабан, і пускали на друк. Машина сама і складала, і різала папір на частини.
На другому поверсі був актовий зал для партійних зборів, а справа, навпроти нього — цех підготовки паперу. Там папір різали й віддавали на друк.
Складальний і лінотипний цехи — зліва. Були там лінотипні машини, на яких набирався на клавіатурі текст, який згодом перетворювався на металеві рядки, з яких складали текстові гранки. Там і набирали текст — рядок на 34 квадрати (поліграфічна міра) і вручну вставляли рядочки у гранки. Відлиті в металі рядки складалися в матеріали і відтискалися на папері. Виправляти теж було важко — літери змінювали у металі на лінотипній машині.
Поруч розташувався ручний складальний цех. Там кожну букву набирали вручну — складали заголовки.
На третьому поверсі, над складальним, був палітурний цех. Віддруковані листи паперу складали по 8-16 сторінок і зшивали в книжки: скріпляли, обрізали і клеїли палітурки.
[supsystic-slider id=18 position=”center”]
На четвертому — цинкографія. На пластинах виробляли кліше — протравлювали на металі малюнок. Працювали з кислотами, промальовували на металевих пластинах кліше, а потім відтискали потрібне зображення на папері.
Також на четвертому поверсі був фотонабір — текст виходив на плівці. Це був новаторський метод, коли замість металевих пластин робили трафарети тексту і так розставляли на сторінці.
Великий офсетний цех розташовувався теж на четвертому поверсі. Там друкували різну продукцію: від бланків, етикеток до книжок і плакатів».
Привид друкарні
Закинуті місця завжди огорнені містикою й таємницями. Люди кажуть, що кожен будинок має свою душу. У друкарні вона теж є. Не кожен зайде у її стіни, але кажуть, що вночі там стається дивне. Ми й самі, фотографуючи друкарню вдень, не раз чули чиїсь кроки, хоча, окрім нас, там нікого не було.
Одну з легенд, які виникли ще на початку історії друкарні розповів «Репортеру» відомий український письменник Володимир Єшкілєв:
«За радянських часів найвідповідальнішими періодами в діяльності обласної друкарні були дні роботи партійних з’їздів. Адже вже на другий день після виголошення промови генсека КПРС треба було відправити адресатам спеціальні (багатосторінкові) випуски газет із текстом промови та іншими документами з’їзду.
Ці випуски робилися вночі, особливо відповідальною була робота коректорів і набірників. Адже будь-яка друкарська помилка в офіційних «партянках» прирівнювалася ледь не до терористичного акту. Кожного разу перед партійними зібраннями працівників друкарні «інструктували», тобто залякували можливими наслідками таких описок.
[supsystic-slider id=19 position=”center”]
Тому в ніч з 29 на 30 березня 1966 року у друкарні панувала надзвичайно нервова атмосфера. На ранок у місцевій партійній газеті мала з’явитися величезна звітна доповідь ЦК КПРС, з якою у перший день ХХІІІ з’їзду партії виступив її новий лідер Леонід Ілліч Брежнєв. Але робота не задалася. З набором відбувалися дивні речі. То тріскали наборні дошки, то падали каси для шрифтів, то фатально перекошувалися бруски-шпації. Якась сила стала на шляху промови першого секретаря ЦК. Хоча на вичитку поставили найдосвідченіших коректорів, «чистий лист» (відбиток для кінцевої звірки) подали з безліччю помилок. Довелося виправляти, як то кажуть, на коліні. Втім газету, нарешті, надрукували й відправили на розсилку.
Але ще не встигли набірники відмити руки, як до типографії примчав спітнілий інструктор з обкому партії, де уважно вивчали перші екземпляри газети. У звіті ЦК виявилася друкарська помилка. Замість «товариші» в одному зі звернень Брежнєва до делегатів з’їзду вийшло «твариші». Розсилку газети зупинили, довелось її передруковувати.
Негайно почалися пошуки «терориста-бандерівця», який обізвав комуністів тварюками. Цапом-відбувайлом зробили молодого коректора Миколу П. Його негайно виключили з лав комсомолу, звільнили з роботи і пригрозили 64 статтею Кримінального кодексу УРСР, яка передбачала, серед іншого, і смертну кару за антирадянську діяльність.
КДБ запідозрило існування у друкарні підпільного «кубла». Директора звільнили. Працівників почали тягати на допити. Микола не витримав цькування та повісився перед травневими святами. А вже за сорок днів по тому на третьому поверсі друкарні почав з’являтися привид. Щоправда, його бачили лише неодружені працівниці.
«Микола наречену собі шукає», — жартували циніки. Іноді вони навмисно заманювали дівчат з міста на третій поверх і ті страшенно верещали, зустрівши в темному закутку покійного коректора.
І в наші часи, хоча друкарня вже не працює, місцеві дівчата, які час від часу потрапляють на третій поверх масивної будови у середмісті, бачать темну й сумну постать. Певно, Микола ще не покинув мрії відшукати собі наречену».
[supsystic-slider id=20 position=”center”]
Знести не можна відновити
Івано-Франківська обласна друкарня працювала до 2007 року. Відтоді її руйнує час. Але не всі вважають споруду безнадійною. Так, Володимир Гайдар, колишній головний архітектор міста, бачить у старій будівлі великий потенціал і цінність для міста.
«Територія друкарні є вузловим центром на межі історичного середовища. Йдеться про велику територію заводу «Промприлад», яка фактично є промисловою зоною в центрі міста, та радянське середмістя, яким є драмтеатр і готель «Надія». Ці два середовища і формують, по суті, центр міста, а друкарня дотикається до цієї території — є транзитом між двома «світами». У напрямку на південь, тобто вздовж вулиці Мельника, є можливість розвинути додаткові підцентри, які будуть важливими як громадський простір у контексті міста. Друкарня стає фактично вузловим елементом у всій тій системі, тобто між середмістям існуючим та перспективним розвитком центру Івано-Франківська.
Простір друкарні можливо відновити, якщо завести туди потрібних людей. Попри те, що зараз друкарня — це промзона, вона має цікаві пропорції. Якщо грамотно підійти до вирішення фасаду, можна зробити дуже цікаву сучасну споруду. Я говорю, в першу чергу, про функції мистецького спрямування та коворкінгу (колективний офіс — Авт.) у друкарні. Таким чином у самому центрі міста виникла б дуже цікава територія».
