Небо над Карпатами сіре й низьке – висить просто над головою, дихає десь зовсім поруч. Таке враження, що за довколишніми пагорбами від тебе ховають щось дуже важливе.
Дивись уперед, слідкуй за дорогою, що біжить попереду, відчувай це небо над головою, і не переймайся тим, що знаходиться за перевалом.
В горах ще сіро й прохолодно, тут свій час, який не завжди збігається з часом у долині.
 |
Натомість спускаєшся вниз, а там уже Великдень, і вишневий квіт, і всюди каплички, і підлітки хрестяться, завбачивши бані своїх греко-католицьких приходів, і святково, хоч і небагато одягнені жіночки чемно вітаються, йдучи вулицею. Все це контрастує з нашими, східними духовними практиками – тут затишні каплички, домашні богородиці, парканчики й хідники, у нас – випалені на сонці й вимиті дощами хрести на в’їзді до малих, забутих богом і урядом містечок, із відчайдушним “Спаси и Сохрани!”.
Тут християнство домашнє, як робота в саду чи городі, у нас – громадсько корисне й масово узгоджене, ніби робота в трудовому колективі. Між нами загалом багато розбіжностей, візуальних передусім: Галичина нагадує Польщу, Схід нагадує Туреччину чи який-небудь Єгипет – та ж масштабність і широта краєвидів, таж неохопність ландшафтів, ті ж придорожні смітники просто під знаками “Дякуємо за чисті узбіччя”.
Тут вифарбувані будиночки й ошатні ганки, у нас вичищені двірниками центральні вулиці й широкі головні площі. Захід і Схід нагадують двох підлітків, яким випало жити в одній кімнаті в студентському гуртожитку. Один із порядної родини, інший – із “неблагополучної”.
Одному щодня телефонують батьки, інший бачить родину лише на канікули, та й то переважно з нею свариться.
Один знає імена всіх викладачів, іншого викладачі називають на ім’я. Один не займається сексом до весілля, інший говорить, що весілля не буде, доки не буде сексу.
В одного є життєві плани, в іншого – борги, які потрібно терміново віддати. Дипломи потрібні обом. Тому так чи інакше доводиться звикати одне до одного, підлаштовуватись, говорити, слухати, розуміти. Тим більше, спільного між ними теж багато. В обох здоровий апетит і велике бажання чогось цьому житті досягти.
 |
Спільного справді багато. Дороги розбиті скрізь. Скрізь на церквах горить золото. Скрізь зачиняються книжкові магазини.
Або ось, скажімо, мова.
Завелися з приводу мови з франківськими студентами. Я їм говорю – ось, мовляв, мені здається, на мою, значить, думку, українські патріоти бувають різні – бувають україномовні, бувають російськомовні, а бувають і кримськотатарськомовні. А вони мені кажуть – та ні, – кажуть, – так не буває, бувають лише україномовні.
А я собі думаю – це ж так просто, нас же стільки разів на цьому розводили. А скільки разів ще розведуть.
Мовляв, лише наша мова (українська чи російська) має право на існування, лише наша церква є кошерною, лише наш підручник історії затверджено міністерством освіти.
Потім міністри міняються, підручники переписуються, і нас розводять по новій. Адже ми так легко надаємось до всіх цих соціокультурних експериментів. Адже у нас усіх стільки впевненості у власній правоті й готовності цю правоту захищати. Адже ми просто не звикли до того, що може бути не так, як ми звикли.
Ну і ось дискутуємо з ними, сперечаємось. Я наводжу аргументи. Вони беруть емоціями. Хтось за, хтось проти. У кожного своя ситуація в родині, в кожного своє бачення проблеми. Всі мають що сказати, всі хочуть, аби все було добре. Зрештою, розходимось мирно. Інакше й бути не може. Тому що регіональні особливості регіональними особливостями, а інших кімнат у цьому гуртожитку просто немає.
 |
 |
 |
Джерело: Українська правда
