Коли приблизно в середині квітня я продивився на сайті «Gazety Wyborczej» відеорозмову зі Збіґнєвом Бжезінським, то не міг припускати, що в його житті вона виявиться останньою, пише письменник Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Елеґантний 89-річний старець, як завжди, чарував легкістю й добротністю, швидкістю реакції, незлим почуттям гумору та красивою тонкогубою усмішкою. Здавалось, і в такому більш ніж поважному віці він залишався тим самим леґендарним скурвисином, для якого, за одностайними розповідями не одного з моїх американських друзів, головним критерієм запрошення на роботу осіб жіночої статі була й завжди залишалася міні-спідниця. Точніше, те, що вона відкривала.
Після перегляду того інтерв’ю я, пригадую, порадів за чудову форму Акели і, не вагаючись, дав би йому ще з добрий десяток років. Жити йому залишалось один (1!) місяць і дванадцять днів.
Про його смерть мене першою сповістила «Українська Правда». Суботнього ранку я прочитав на ній у заключному реченні повідомлення, що «В останні роки [Бжезінський] часто висловлювався на підтримку територіальної цілісності України».
Це типово українська неправда. Тобто правди й неправди в ній приблизно порівну, й це дуже по-українському. Бо Україну, а отже, її територіальну цілісність, Бжезінський направду гаряче підтримував якраз не «в останні роки», а ще в 1990-ті (що для нас, об’єктивно кажучи, тоді було, мабуть, і важливіше). В останні ж (як тепер виявилося) роки він передусім кілька разів прикро дивував мене своєю негативною позицією щодо вступу України до НАТО, чомусь особливо ревно наполягаючи на ній уже після початку збройної російської інтервенції. Гірший спосіб «відстоювання нашої територіальної цілісності» важко собі й уявити. (З аналогічними тезами її, територіальну цілісність України, відстоює хіба що Путін).
Найгірше, що тверда позиція Акели «Україна поза НАТО» не була наслідком старіння розуму. Чудову інтелектуальну форму, про що вже згадувалося, він зберігав до кінця. Ні, це було тверезе, продиктоване здоровим глуздом, переконання. Інша справа, що це переконання було об’єктивно антиукраїнське. Сам він цього не усвідомлював, щиро бажаючи Україні добра. Але тут трапилась іронія історичного моменту: не меншого добра Бжезінський завжди бажав і Росії. Бжезінський завжди був русофілом – от у чім заковика. Й от у чім одна з найкричущіших несправедливостей російської біснуватості: вони, замість бути вдячними за всю ту незмінну емпатію, переважно його демонізують (оголошуючи ледь не вбивцею Радянського Союзу) і впритул відмовляються бачити його, надто як на старого прагматика ідеалістичну, візію «майбутньої демократичної прозахідної Росії».
Ну хіба що саме ця утопійна «демократична прозахідність» їх і дратує. Тоді їхня ненависть до новопреставленого сяк-так зрозуміла.
А тепер дещо конкретніше про територіальну цілісність України.
В останньому, либонь, у цьому житті інтерв’ю Збіґнєв Бжезінський зненацька висловлює своє цілковите розуміння російської анексії Криму. Мушу визнати, що всіляких неприємностей від нього я інстинктивно очікував уже з перших хвилин. І справді – критикуючи політичну неспроможність Трампа, він відразу ж (як і належить послідовному русофілу) закинув американській адміністрації брак «контактів з росіянами» перед атаками на військові бази Асада (слід було проконсультуватися з Путіним?), а відтак висловив віру в «компроміс із Росією» в сирійському питанні. Далі ж, від 17 хв. 04 сек., настає український (здебільшого – кримський) фрагмент розмови. Журналістка «Wyborczej» кілька разів намагається навернути пана Збіґнєва до аксіоматичної істини, що Крим – це Україна, а Росія цю територію загарбала. Безнадійно. Бжезінський знає краще.
За його словами, повтореними ледь не тричі, «Крим ніколи українським не був», Україні його «подарував Хрущов» (тут він виразно наголошує слово «prezent» і навіть не зауважує, як уподібнюється якому-небудь Дмітрію Кисельову). Далі, на 18 хв. 49 сек., він, щоправда, заграє з кримськими татарами, й це загалом непогано. Непогано, що він відкриває світові Америку про існування кримських татар. Погано, що майбутнє Криму він бачить, як такий собі компроміс: визнання найширшої «російської верстви» з урахуванням присутності значно тоншої української та «кримськотатарського фактора». Тобто такий собі троїстий союз, і головне – без НАТО. На 22 хв. 11 сек. українську тему в розмові фактично вичерпано.
Не знаю, чи нашого міністра закордонних справ із цим інтерв’ю ознайомили. Сподіваюся, що ні – у нас якраз святкували Великдень і було не до Бжезінського, тим більше, ніхто й не здогадувався, що жити йому ще тільки шість тижнів, тож кожне зронене слово набуває особливої пророчої ваги.
Але от наш міністр опублікував доволі гарний есей на смерть, як він його зважується називати, «Великого Збіга». Цей текст зробив би честь будь-кому з його, міністрових, попередників. Тобто гарно написав міністр, і гарно, що в нас тепер є міністр, який так гарно пише. Єдина, хоч і дошкульна, помилка цієї публікації: попри те, що Brzeziński народився в Бережанах, його прізвище не варто перекладати як Бережанський, бо наші Brzeżany – аж ніяк не Brzeziny. Улавліваєтє разніцу? Був би Бережанський, то і Brzeżański був би.
Тобто вчіть, панове, польську і не шукайте на гівні сметани.
Скорочена версія – повний текст читайте на порталі Збруч.
Comments are closed.