Юрій Андрухович: Про реформу внутрішніх органів

Пропонуємо нову публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Пригадую, як мені переповідали епізод із занять у львівській школі барменів. Викладач, молодий і спортивний, у минулому трохи боксер, висловлював цілком слушну ідею, що хороший бармен має бути людиною достатньо освіченою й начитаною, щоби підтримати розмову на яку завгодно тему, навіть літературну. Мало який випивоха трапиться йому по той бік стійки. На запитання з аудиторії, кого з письменників він порадив би негайно читати, викладач трохи зам’явся, а відтак рішуче випалив, що Достоєвського.

Серед присутніх була одна-єдина дівчина, яка теж збиралася стати барменкою. Решту групи становили чоловіки, що свідчить про переважно маскулінний характер барної професії, принаймні за нашими тутешніми уявленнями. Втім це побічне міркування. Головне ж у тому, що та єдина слухачка школи барменів була справді добряче начитаною. Тож вона зауважила вголос, що її трохи здивував літературний вибір викладача. «Чому саме Достоєвський? – запитала вона. – Мені здається, вам значно більше підійшов би Чарльз Буковскі. По-перше, він прекрасний письменник. По-друге, завжди був на хорошому рахунку в барменів. По-третє, так само, як і ви, мав боксерське минуле. У нього й на могилі зображено боксера в бойовій стійці з написом Don’t try».

З реакції викладача випливало, що він у житті про ніякого Буковскі не чув. І тому дуже образився на свою слухачку. Таке доволі часто трапляється з людьми викладацької душевної організації – замість вдячності за цікаву підказку вони відчувають якесь ледь не приниження. Жодної книжки того клятого Буковскі він – я навіть не сумніваюся – донині в руках не потримав.

Мені цей епізод пригадався в дещо іншому – даруйте таке словосполучення – соціокультурному контексті. Минулого тижня в Луцьку (напередодні ми з карбідами саме відіграли там концерт) одна з наших чудових організаторок розповіла про свою недавню пригоду з міліцією. Вона, організаторка, саме розвішувала афіші до нашого концерту. І тут на неї, як то кажуть, наїхали. Міліціонерів було аж два, один – старший за званням і віком, – ясна річ, говорив, а младшой помовкував.

Розклеювання афіші про наш концерт виявилося адміністративним правопорушенням (мабуть, це так і є), за яке представницю луцького творчого об’єднання «Стендаль» мали би притягти до відповідальності у вигляді штрафу розміром від 2 (двох) тисяч гривень. Прийменник «від» у цьому реченні важливий: він вказує на те, що штраф – за деяких обтяжливих обставин – може бути і значно вищим від згаданих двох тисяч.

Дівчині не було як миритися з такою перспективою, тож вона пішла ва-банк і вступила зі старшим міліціонером у соціокультурну (ще раз даруйте) дискусію. «От дивіться, – казала вона, – в нашій країні культура зовсім не має підтримки, ніхто й пальцем не поворухне, щоб її підтримати, а коли знаходяться волонтери, які все-таки щось намагаються змінювати, то їх ще й переслідують як правопорушників». Міліціонерові слово «волонтери» явно не подобалося, тож він посуворішав ще більше. Але дівчина не здавалася: «Це ж афіші літературного вечора, розумієте? У нас люди так мало читають, а ми хочемо, щоб вони читали більше, розумієте? Що в цьому поганого? От ви хоч якісь книжки читаєте? Хто ваш улюблений письменник? Яку книжку ви прочитали останньою?».

Міліціонерові було на вигляд років за тридцять. Не дивлячись на цю обставину, він, прийнявши виклик і, довго не думаючи, сказав, що його улюблена книжка – «Поднятая целина» Шолохова. А якщо говорити про поезію, то й поет у нього є улюблений – Єсенін.

Щодо останнього сумнівів могло й не бути. Мій товариш Ірванець ще коли задавався риторичним запитанням: «Ну чому цього Сєргєя так шанує мій народ?». Тобто Єсенін – це своєрідний діагноз, і він надовго. Якщо взагалі виліковний.

Але звідки Шолохов? Навіть у школі той міліціонер, виходячи з його віку, вже не міг вивчати Шолохова – а надто ж «Поднятую целину». Чи це з того ж ґатунку «історичної пам’яті», згідно з яким цілком зелені підлітки, пацани пацанами, все ще називають гривню рублем?

Залишається здогадуватися, що внутрішні органи (наприклад, серця і мізки) українців – навіть молодих і навіть западенських – усе ще наповнені «русским миром» і не шукають собі жодних інших орієнтацій.

Залишається мріяти про реформу цих внутрішніх органів. Коли на запитання про улюбленого прозаїка новий український поліціянт відповість, наприклад, «Чарльз Буковскі», а серед улюблених поетів назове Григорія Чубая чи Олега Лишегу.

Уявляєте собі, яка це буде країна?