В гуцулів та польських ґуралів є анекдот: “Уявіть, що у горах дощ, затопило село, жителі вибралися на дах. І раптом бачать, як по воді пливе капелюх: доходить до певної точки і повертається назад. Так декілька разів. Всі здивовані, відправляють самого сміливого з’ясувати, в чому ж справа. Той опускається під воду, а там Петро в капелюсі і з плугом виорює поле. Сміливець з даху запитує його: “що Ти робиш? Не бачиш, що в селі повінь?” На що Петро відповідає: “Повінь чи ні, а орати треба!”
Саме цей анекдот спадає на думку, коли читаю статті чи коментарі про те, що з приходом Трампа українцям варто відмовитися від реформ у пошуках прийнятної альтернативи.
Дозволю собі не погодитися. Не вдаючись у політичні аргументи, зупинюся лише на одному показнику — тривалості життя. Ще до війни група українських і російських вчених проаналізувала тривалість життя жителів України і країн ЄС за 1900-2006 роки. Результат красномовний: в середньому українки жили на 8-10 років менше, а українці — на 8-20 років «(тут і далі опускаю тему війни).
Цей показник зумовлений не лише біологічними, а й соціальними факторами. До ХІХ століття він був приблизно однаковий скрізь і становив 20-25 років. Але починаючи з 1820‑х почав зростати на заході Європи і в Північній Америці, додаючи по 20 років за кожне наступне століття. Звичайно, це пов’язано з різними причинами, у тому числі розвитком медицини або таким прозаїчним моментом, як розповсюдження картоплі. Але загальна підстава — підйом рівня соціального багатства. Тоді ж, у 1820‑х, на Заході став збільшуватися і ВВП на душу населення. Все це — наслідок політичних та економічних змін, які ми у зв’язку з відсутністю більш відповідного слова називаємо модернізацією.
Щоб простежити тенденцію у світовому масштабі, погугліть: Gapping World. Mapping the Wealth and Health of Nations. Найкоротша тривалість життя (менше 50 років) — в країнах з низьким ВВП на душу населення. При цьому найдовше (80-85 років) живуть у Західній Європі, Північній Америці і країнах “азіатських тигрів”.
В сучасній Україні тривалість життя чоловіка — як на Заході в 1912‑му, жінки — як там же у середині 1950‑х. Коли ми говоримо, чому Україна не може увійти до ЄС, то забуваємо: ніхто не прийме країну з такими скандально низькими показниками. Це і є ті наші “паспортні дані”, які не замаскує жодна красива обкладинка.
Судячи з демографічних даних, Україна поки не далеко втекла від СРСР. Але, принаймні, продовжує бігти.
Коли зараз нам говорять про те, що після Brexit і Трампа варто відмовитися від курсу на Захід, то плутають дві речі: стан сучасного Заходу і західну модель. Так, на Заході немає позитивної демографічної ситуації: низький рівень народжуваності, висока частота розлучень і старіюче суспільство. Але при цьому ми не досягли головного — їхнього рівня тривалості життя. Адже в цьому і полягає фішка західної моделі. Ми можемо говорити про занепад ЄС або навіть всього західного світу, але бачимо, як західна модель стає нормою для нових країн. Включаючи наших сусідів з колишнього комуністичного табору, у яких все вийшло з реформами. Зараз вони відчувають розчарування у Заході, але при цьому живуть довше.
Українці теж хочуть жити, як на Заході. У цьому бажанні чимало утопічного. Але це не та утопія, якою нас годували в Радянському Союзі: “Красивий світ не за горами, ви працюйте, а ми поки будемо правити, знищуючи всіх, хто нам заважає”. Ні, українська мрія проста і приземлена: ми хочемо жити нормальним життям.
Це тільки великі утопії вимагають “особливого шляху”. Наш же шлях банальний і протоптаний багатьма країнами. Тому Трамп — не Трамп, а орати треба.
