За тиждень, що минув від ухвалення польським Сеймом резолюції, що визнає події на Волині в часі Другої світової війни геноцидом, перші емоції дещо вляглись, пише Збруч. Тож нині можемо говорити про це на більш-менш тверезу голову. Про те, що ж сталося, чому сталося і як з тим тепер жити розпитуємо доктора історичних наук, професора Ярослава Грицака.
– Ще років 5-7 років тому радикальна позиція кресов’ян щодо подій на Волині була явищем доволі маргінальним. Сьогодні ж тих 10-ох депутатів Сейму, які утрималися в голосуванні за резолюцію про геноцид польське суспільство називає зрадниками. Важливо зрозуміти трансформацію поглядів поляків і її причини – що відбулося у польському суспільстві за цей не дуже довгий час, що призвело до такого кардинального крену. Як Ви це для себе бачите, чим пояснюєте?
– Головна ціна питання – це польська пост-комуністична трансформація. Досі ми мали Польщу за країну, яка найкраще впоралася собі з реформами і стала найуспішнішою державою у колишній комуністичій Європі. І вона дійсно такою була. Однак що переочили колишні польські реформатори й уряди: багато поляків від цієї реформи програли, а не виграли. Йде мова про цілі регіони, де зникла робота, молодь, яка не може знайти гідної праці, католики, які бояться секулярного Заходу, націоналісти, які бояться емігрантів і т.д.
Власне, зараз маємо бунт чи реванш цих сил. Вони становлять стабільні 40% польського суспільства, тому поставивши на них, можна вигравати. Й минулого року вони виграли. Звідси почалися зміни.
Щоб краще зрозуміти: уявіть, що у Польщі прийшов до влади польський варіант Януковича. Не такий бандитський і примітивний, але такий самий безоглядний у своїх планах переламати країну через коліно. Що найбільше нагадує владу Януковича у теперішній Польщі – це мова ненависті, яка влада практикує по відношенню до опозиції, і, відповідно, опозиція їй відповідає. Це справжні гладіаторські бої, як у Шустера.
Я, однак, надіюся, що з цією владою станеться то саме, що з Януковичем. Тільки що не через Майдан, а через вибори. Якщо не на наступних, то через одні. Бо проти неї не так політика, як економіка. Вона дуже популістична, і поставила собі проїсти усі гроші, які нагромадилися у Польщі за останні 25 років польского успіху. Проблеми у неї появляться, коли ресурси почнуть вичерпуватися.
– Серед іншого, що відбувається в польській політиці останнім часом, резолюція щодо Волині свідчить про зміну концепції сприйняття історичної пам’яті поляків. У чому ця зміна полягає і навіщо потрібна полякам?
– А історична пам’ять найкраще до цього надається. При чому головна історична подія, до якої відносяться у дискусії – це не Волинь, і навіть не Єдвабне, а круглий стіл 1989 р. Головний закид проти реформаторів: не треба було у 1989 р. сідати за круглий стіл з комуністами, гарантувати їм безпеку – бо польські проблеми стали ніби-то наслідком того, що не були чистки проти колишніх комуністів і радянських агентів. У цьому світлі Валенса та інші представлені не просто як колаборанти, а цинічні агенти спецслужб і Росії і т.д. Вони ніби-то спеціально приховували правду, зокрема, про те, що сталося на Волині, чи «видумали» історію, що поляки ніби-то вбивали євреїв – все заради того, щоб принизити національність поляків.
У цій всій історії нема правди. Але історична пам’ять – не про минуле і про правду, а про політику. Чим більше вона неправдива, тим краще вона надається для політичних цілей. Україна у цій ситуації попала «під роздачу». Бо формально нова влада не є ворогом України. Її головний ворог – Росія. Але вона не може реагувати на настрої свого електорату. Тому вона прийняла резолюцію, яка є антиукраїнською – а тепер не дуже знає, що « з тим фантом робити». Вона випустила джина з пляшки, а цей джин має нову історичну свідомість: «ми, поляки, ніколи нікого не ображали – натомість усі ображали нас».
Тогочасна Польща напевно ввійде у майбутні підручники з історії про те, як можна отруїтися історією.
– По цей бік кордону українсько-польський науковий діалог до останнього часу виглядав доволі конструктивним. Як гадаєте, що і коли пішло не так?
– Ні, не виглядав конструктивним. Українці теж отруєні історією. Тільки що після Євромайдану здавалося, що українське суспільство поставиться до свого минулого більш відповідально. На жаль, цього не сталося. І відповідальніть тут несе Інститут національної памяті на чолі з нашим земляком Вятровичем. При чому тут мова йде не про декомунізацію чи про відкривання кдб-істоський архівів – тут Вятрович робить добру роботу – а про поступове, повзуче просування тої версії історії, за якою Бандера був національним героєм, а Волинська різня не була різнею, а просто актом українсько-польської війни, а на «війні, як на війні». Йдеться про просування абсолютно безкритичного ставлення до минулого – тобто то саме, що робить польська влада: «ми, українці, нікого не ображали – натомісіть усі ображали нас.» Тут Вятрович наробив великої шкоди – а тепер наївно чи цинічно питає: А що пішло не так?
Але мушу підкреслити: навіть якби українці поводили себе ідеально, польська резолюція все одно би була. Бо її поява – наслідок того, що сталося всередині у Польщі.
– І як Україні тепер прилаштуватися до внутрішньо політичних змін у Польщі, і яким тепер має бути діалог між нашими народами? Зрештою, чи він у найближчий час (після прийняття резолюції) взагалі можливий у частині історичних подій?
– Перш за все, треба перестати кричати «Все пропало!». Насправді, програна битва, а не війна. А у цій війні поляки й українці далі залишаються союзниками, і хто би не прийшов до влади у Києві, чи у Варшаві, буде так вважати. Бо у нас є спільний ворог – Путін і Кремль. Це об’єднує краще, за будь-яку резолюцію.
Зверніть увагу: у стосунках між Польщею і Литвою не було Волині – а тим не менше, стосунки між Вільнюсом і Варшавою є набагато гіршими. На щастя, геополітика домінує над історією. Хоча ніколи не буде бракувати корисних ідіотів з двох боків, котрі будуть помагати Путіну ломати цю логіку геополітики. Тому нам треба вперто і постійно з цими ідіотами боротися.
По-друге: треба розуміти, що цей період польсько-українських стосунків, побудований на спільних акціях примирення, резоляюціях, обміну листів зі словами «Вибачаємо і просимо вибачення» на добре чи на зле, скінчився. Я вважаю, що більше «на добре», аніж «на зле» – бо у загальному за останні роки він дав позитивний ефект: поляки й українці з ворогів перетворилися у союзників, а місцями навіть у друзів.
Але так, чи інакше, період слів закінчився. Маємо зосередитится на конкретних справах. Багато з них уже діються – скажімо, спільне відновлення і прибирання могил по обидві сторони кордону, чим займається спільно польська й українська молодь. Подібні «старі» акції треба примножити – а заразом думати про нові, ефективні. Скажімо, моєю мрією є і залишається постання спільного польсько-українського культурного каналу за зразком французько-німецького «Арте». А історики повинні повільно, але впевненно розміновувати ті міни, які залишила нам історія – а тому треба почати вже виховувати нове поколінння істориків, які будуть це робити і т.д.
Не буду помножувати число прикладів – бо це всього-навсього приклади, ілюстрація до нової стратегії, яка має постати. Чи вона появиться – не беруся передбачити. Але я вже бачу поляків й українців з обох сторін, які уже починають планувати спільні акції.
