В пансіонаті перебуває близько 100 осіб. У кожного за плечима якесь горе. Часто це вроджені вади. Тож, незважаючи на назву закладу (геріатрія — від гр. старий), тут є й зовсім молоді люди, про яких важко сказати, що вони повні сил та енергії. За таких умов важко не замкнутися в собі. Та навіть пересуваючись з допомогою інвалідного візка, Іван не втрачає надії. Більше того, хлопець ще й чудово співає і любить пожартувати. З Мальтійською службою допомоги хлопець навіть побував у Голландії, де зміг продемонструвати свій співочий талант. Візит кореспондента газети став для нього приємною несподіванкою. Незважаючи на те, що хлопець саме відзначав свої іменини (було це на Івана Купала) і належним чином прибрався, він нікого в цей день не очікував.
Про батьків згадує неохоче, хоча батько час від часу навідує сина. Мати Івана полюбляла спиртне і на восьмому місяці вагітності вирішила зробити аборт. Звісно, лікарі на це не погодилися. Жінка почала вживати різні антибіотики, внаслідок чого й відбулись порушення розвитку дитини ще в лоні матері.
Про своє перебування в геріатричному пансіонаті хлопець розповідає з болем і гіркотою. Малорухомі люди не завжди мають можливість побувати на свіжому повітрі і більшість свого часу проводять в чотирьох стінах. Якщо раніше ця категорія хворих розміщувалася на першому поверсі і могла собі дозволити таке задоволення, то тепер, після переселення на четвертий, ситуація значно ускладнилась. Важко зберігати здоровий глузд за таких обставин, тим паче, коли відчуваєш брак спілкування і елементарної уваги. До тих, хто має родичів чи інших заступників, ставлення ще більш-менш терпиме. Всі інші фактично покинуті напризволяще. Звісно, є й добрі та чуйні люди, не байдужі до чужого горя, але це швидше виняток з правила, ніж закономірність. Найнеобхідніші меблі, дах над головою і сяке-таке харчування та обслуговування — це, мабуть, все, на що можуть розраховувати інваліди в цьому закладі. Свій комфорт доводиться влаштовувати самим. Особистого одягу в цих людей теж немає. Після прання він опиняється на будь-кому.
Про лікування чи оздоровчі процедури не може бути навіть мови. Найбільше Іванові закарбувалися в пам’яті слова, сказані однією з працівниць пансіонату одразу ж по його прибутті сюди: «Ви прийшли сюди не лікуватися, а помирати». Що ж, таких людей навіть не хочеться критикувати — вони цього не варті. Хочеться лише побажати оптимізму тим, на чию долю випав тяжкий хрест розплати за чужі гріхи; боляче і соромно за тих, хто не може їх зрозуміти і думає, що буде жити вічно.
Comments are closed.