Він був заслуженим етнографом краю Голубих Озер. Директором краєзнавчого музею. Працівники музею його боялися, а він їх у свою чергу також. Ось і зараз По Барабану аж підскочив на кріслі, коли за вікном кабінету на Ратушеву площу опустилась зграя голубів. По Барабану злякано заморгав повіками, цокотнув зубами, а під столом нервово потер ногою об ногу. Його обличчя мало наляканий і смішний вираз. Як в людини?страх, отак!
По Барабану встав і похапцем опустив на вікна штори. В кабінеті запала напівтемрява. Він почав ходити взад-вперед, спотикаючись, мов п’яний. МЕНЕ НІХТО В ЦІЛОМУ КРАЇ НЕ РОЗУМІЄ. НІХТО.
ЧОМУ? БО ТОБІ ЗАЗДРЯТЬ, ПО БАРАБАНУ.
Посміхнувся. ТАК, Я ГЕНІЙ. Я ГЕНІАЛЬНИЙ ЕТНОГРАФ КРАЮ ГОЛУБИХ ОЗЕР, І НЕ ТІЛЬКИ КРАЮ, А ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ. А ВОНИ НІЧОГО НЕ РОЗУМІЮТЬ. НІЧОГО. Я БЕЗПОРАДНИЙ, ЯК НЕМОВЛЯ? А МЕНЕ ХОЧУТЬ ЗРІВНЯТИ З СОБОЮ. НІ, Я СИЛЬНИЙ! Він стиснув кулаки, потряс ними над головою:
—?Я всім, бля, докажу, що я — це я! Я так просто їм не дамся, бля! Скоро, скоро вже буде землетрус, бля!
Тут По Барабану заплющив очі. Продовжував тішити себе тим, що скоро в краї Голубих Озер почнеться землетрус, і все піде ногами вгору, все землетрус зрівняє з землею — все. Він же помре за своїм письмовим столом, як і належиться геніям.
Сутеніло.
Він покинув свій кабінет і пішов додому. У голові гуло: СКОРО. СКОРО ВЖЕ ЦИМ КОЗЛАМ НАСТУПИТЬ ЦИЗДЕЦЬ. І серце в грудях билося сильніше. Й нікого не помічав.
Темрява і тиша.
—?Я люблю тебе, — прошепотіла дружина. Вона хотіла трахатись. Вже й забула, коли це в останнє робила з По Барабану. І почула голос: НЕ ДОКЛАДАЙ СТІЛЬКИ ЗУСИЛЬ. УСЕ НАЙКРАЩЕ ТРАПЛЯЄТЬСЯ ЗНЕНАЦЬКА.
О, ТО СКОРІШЕ Б ВЖЕ! — зітхнула.
А По Барабану стиснув руки в кулаки. До болю у скронях стиснув зуби. Я ЩЕ ЇМ ПОКАЖУ, аж щось затріщало в голові. Та прикинувся, що спить. І ТИ ТЕЖ МЕНЕ НЕ РОЗУМІЄШ.І ТИ ТЕЖ З МЕНЕ СМІЕШСЯ, БО МАЄШ ЗА КРЕЙЗІ. І ТИ МЕНІ ЗАЗДРИШ, САРО. Я ЗНАЮ, шепотів у простирадло. Я ЗНАЮ, ТИ ТАКА Ж, ЯК ВСІ ІНШІ. ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ Я ВПАВ.
—?НІ, Я НЕ ЧЕКАЮ ТВОГО ПАДІННЯ. Я..
МОВЧИ, САРО!
Я ПРОСТО ХОЧУ, ЩОБ ТИ ЗНОВУ, ПО БАРАБАНУ, БУВ ТАКИМ ЯК РАНІШЕ.
ЧЕКАЄШ МОГО ПАДІННЯ. НІ! Я СИЛЬНИЙ. Я СИЛЬНИЙ І ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ! Я — ГЕНІАЛЬНИЙ. Цокотів зубами, проганяв геть від себе чортів. Я НЕПЕРЕСІЧНА ЛЮДИНА. Я, Я… задихався, і холодний піт виступав на чолі.
По Барабану розбудило сонце. Голубе сонце. І ще: він почув поштовхи під землею. І в передчутті землетрусу застрибав, заплескав у долоні. А Сара, помітивши це, спитала:
—?Що з тобою, любий?
По Барабану одразу зніяковів, щось пробурмотів під ніс І пішов у ванну кімнату. Там довго розглядав своє обличчя в дзеркалі. Душа його співала «іншими мовами». МЕНЕ ЗНАЙДУТЬ НАЩАДКИ. МЕНЕ! В МУЗЕЇ! ЗА СВОЇМ РОБОЧИМ СТОЛОМ! ЄС!.. А ПОРУЧ У СЕЙФІ ЛЕЖАТИМУТЬ МОЇ ПРАЦІ: ДОСЛІДЖЕННЯ, МОНОГРАФІЇ, СТАТТІ. ЦЕ ПОВИННО СТАТИСЯ СЬОГОДНІ. Я ГОТОВИЙ. Ноги під ним так і підкошувались.
По Барабану поголився, одягнувся в білий костюм, червоні черевики.
—?Прощавай, Саро! — і з силою закрив за собою двері.
По Барабану ішов вулицею, гордо тримаючи голову піднятою вгору. На нього всі дивилися з цікавістю. ВОНИ ПРОСТО МЕНІ ЗАЗДРЯТЬ. Я ВІДЧУВАЮ ЦЕ КОЖНОЮ КЛІТИНОЮ СВОГО ТІЛА. ВОНИ — ЗЛІ, ПОГАНІ. НЕХАЙ, НЕХАЙ… Я — ГЕНІЙ ВСІХ ЧАСІВ І НАРОДІВ.
Він прийшов у музей. І відразу помітив, що тут не все гаразд. Ноги під ним затремтіли. НІХТО НЕ ЗНАЄ З ЦИХ ПАСКУД, ЯК ВАЖКО БУТИ ВЕЛИКИМ ЕТНОГРАФОМ. ЦЕ І ДОВГИЙ ЧАС, ПРОВЕДЕНИЙ В ДУРКАХ. Тут По Барабану помітив, що павутина була зібрана, і його охопив справжній жах. НУ, ПОКАЖИ ЇМ, БЛЯ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ! І ПОКАЖУ. ЦЕ СПРАВИ РУК РЕВОЛЮЦІЇ! ВСІ ПРОТИ МЕНЕ, ВСІ!
—?Хто посмів! — вирвалось у нього з пересохлого горла.
Він викликав до себе прибиральницю.
—?Це ви познімали павутину в музеї?
—?Я, — злякано промовила маленька жінка з круглим обличчям, то була стара плюшева лялька. — Я, я думала…
По Барабану стукнув кулаком по столі:
—?З мене досить! — йому бракувало повітря. — Я вас звільняю з роботи. Пішла нафіг!
І тут маленька прибиральниця стала гордою.
—?Коли так, то слухайте: ви боягуз. Ви боїтесь перемін. Ви. Ви..
Прибиральниця пішла. Звісно, що плачучи.
По Барабану ще довго не міг прийти до себе.
Потім викликав свого заступника.
—?Принесіть шнурок.
—?Навіщо?
—?Треба. АЧ, ПАДЛО, ЩЕ ПЕРЕПИТУЄ. НУ НІЧОГО, СКОРО ЖЕ. СКОРО ЗЕМЛЕТРУС.
—?Скільки метрів?
—?Багато.
Той приніс.
—?А тепер міцно прив’яжіть мене до крісла, а черевики прибийте цвяхами до підлоги.
—?Навіщо? Може, вам знову потрібно лікаря?
По Барабану почервонів. Адреналін вдарив у голову. Та він стримав свої почуття, лиш ногою об ногу потер під столом.
—?Робіть те, що вам кажуть.
По Барабану міцно прив’язали до стародавнього крісла Ери Кольорових Снів, меблі, яку робили люди-птахи, ноги прибили до паркету, виготовленого вампірами з Краю Мерців. І він залишився сам, хоч як йому не було страшно, хоч як не хотілося вивільнитись і втекти. І говорив він собі: Я ЗНАЮ, МІЙ ЧЕРЕП ЗНАЙДУТЬ НАЩАДКИ. І МОЇ МОНОГРАФІЇ, ПРАЦІ ВСЬОГО ЖИТТЯ. АЛЕ Я ВАМ ДОКАЖУ, ЩО Я ВИЩЕ ВСІХ ВАС. Я — ГЕНІЙ!
СКОРО. СКОРО ВЖЕ ПОЧНЕТЬСЯ ЗЕМЛЕТРУС.
Він чув, як за дверима перешіптуються і посміхаються працівники музею. І це його бісило, і це його лякало. ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО Я З’ЇХАВ З ГЛУЗДУ. ЩО Я СТРАШЕННИЙ БОЯГУЗ. НЕПРАВДА. Я БОЮСЬ ТІЛЬКИ ОДНОГО — ЗАБУТТЯ.
Пізно вночі поліцейський, який мав пост у музеї, допоміг йому вивільнитися з добровільного ув’язнення, і він побіг додому. А потім помер під великими дубовими дверима музею. Коли я піддійшов до трупа, мені здалось, що він цокотнув зубами та хотів вкусити мене за ногу. Я відстрибнув, та перехрестився… бо йде війна. А хто з ким воює, за що, невідомо. Тут мені на мобілку позвонила Моніка Ленінські, глава клану бомжів ринку. Хотіла бачити мене. Я приїхав. Двері відчинені. Моніка на ліжку. На столику пляшка шампанського «Французький бульвар», два келихи, дві гілки винограду, сигарети, попільничка. А вона без трусиків. Пальчик в ротику. І вся у напрузі, вся у чеканні. А Гайтана співала: «ріж мене…»
—?Ну, чого витріщився? До справи! Цю ніч ти довго не забудеш.
Я трохи подумав, подумав, і ноги на плечі. Не люблю вбивати.
А ви? Я люблю. Що я люблю? Забув. Зі мною тепер таке часто буває. А вдома мене дружина питає:
—?Маестро, де тебе на цей раз чорти носили?
—?Чесно, то не знаю.
—?Я була такою дурною, коли виходила за тебе заміж…
—?Так, але я був тоді такий закоханий, що цього не помітив. А тепер спати. Люблю темряву і тишу. От і згадав.
Вона сказала, що я ідіот, і вимкнула світло. Я не став заперечувати.
Володимир Канюс
