А історія, яка з часом переросла в оповідку, ґрунтуючись на правдивості і обростаючи за давністю літ різними плітками і домислами, була такою. Десь в середині сімдесятих совіцька влада занепокоїлась своєрідними вбивствами, які відбувались на цих теренах. На вулицях міста час від часу знаходили трупи з по?вампірськи прокушеними шиями. Страх заполонив серця людей, вночі окремі боялися вийти на вулицю. Криміналістична група, хоч і підсилена знавцями із столиці, а вийти на слід убивці не зуміла.
Згодом в одне із місцевих відділень міліції зайшов смиренний чоловік: в літах, у фетровому зеленому капелюсі, з бесагами на плечі, і попросив зустрічі з керівництвом. Можна собі уявити вираз обличчя і орбіту очей тодішніх начальників — сторожів порядку, коли вони почули від загадкового прибульця, що потрібно відкрити могилу, на яку буде вказано, і в тіло в ділянці серця забити трепетовий кілок, а перед тим виколоти очі на фотографії, і звірячих убивств більше не буде. На перший погляд — все так просто. Але якби не тодішні ідеологічні канони: всяка інша віра, окрім сповідань ідеалів єдиної партії, — заборонена. Результат — ще декілька невинних душ були закатруплені, і новий спалах паніки. Але, видно що знайшлися розумні віруючі-звитяжці, до того ж далеко не з полохливого десятка, які попри сувору заборону серед ночі виконали волю старця. І над містом запанував спокій. Що поробиш: в такі часи приходилось жити і виживати.
Тоді панувала заборона на вільність вірувань, а в наші дні — всепобожність. Церква з’єдналася з державою, керівники якої без хресного знамення, не вклоняючись, розціловуються навіть з патріархами. Так виглядає, що після прийняття посад державних їх помазують таємно десь в печерах на київських горбах. Світська влада — не духовна. По життю добро ходить разом із злом. І мозок довбає крамола: якщо наші керманичі «на короткій нозі» з церковними ієрархами, то може вони і ТАМ запанібрата?
Недавній випадок із купівлею обійстя під дачу найвищим слугам від народу навіває сумні роздуми. При категоричному відхиленні продажі, преса, захлинаючись, оповіла, як клерки все ж таки настояли і їм відпустили омріяний гірський пляц по згідній ціні, але разом з УСІМ. Тепер там, як в Ємєлюшки-дурачка: будівельні механізми самі заводяться і їздять, стільці по хаті невидимою силою пересуваються. Чиста тобі містерія. З повсюдним відкриттям нових церков, капличок, пам’ятних хрестів та інших релігійних символів, з новітнім піднесенням віри в Церкву Христову, поряд зросла і інша — темна сила. Ну і як від неї відкараскатися тому, котрий цього потребує? Хто дасть пораду на цей раз?
І перед очима постає один із героїв новітньої кінематографічної класики, пророчо озвучуючи з екрану: «Живи як живеш. Великих гріхів не роби, а Господь всемилостивий. Він захистить і розсудить». Так, чемно подякувавши моїм приємним провідникам, я з похиленою головою почимчикував до виходу із цвинтаря, за брамою якого на мене чекало бурхливе сьогодення із своїми радощами і проблемами, які всеціло поглинали думки і розмірковування про сутність світу цього.
Comments are closed.