Хай живе дружба!
Про те, як відбувались події власне у Станиславові, відомо вкрай мало. Спробуємо пролити трохи світла на буремні події того далекого вересня.
«Мешканці! Протягом найближчих годин до нашого міста вступлять війська СРСР. Мешканці! Закликаю вас до спокою та порядку. Не вільно виступати проти армії та влади радянської. Закликаю вас не покидати праці на підприємствах… Привітаймо російські війська – армію братського слов’янського народу як приятелів. Хай живе слов’янська дружба!». Саме така відозва президента міської управи пана Котлярчика з’явилась 18 вересня на вулицях Станиславова.
Мешканці міста та околиць по‑різному зустрічали прибульців. За спогадами старожилів, у селищі Отинія найбільше зраділи приходу більшовиків євреї. Вони навіть вирішили вивісити у вікнах червоні прапори. «Оригіналів» не знайшли, отже повиставляли подушки та ковдри червоного кольору. Їхню радість можна зрозуміти – їм було відомо, як німці обійшлись із семітським населенням Австрії, Чехословаччини, Угорщини.
Утім, вивішували не тільки подушки. Рішенням підпільного ревкому комсомольцю Августину Євчуку доручили підняти над ратушею червоний прапор. Він це зробив, але надто швидко – у місті ще були польські військові, які застрелили Євчука та здерли прапор. Тоді ж, в районі нинішньої вулиці Чорновола, польський офіцер застрелив єврейського хлопця Берла Гундерта, який кидав каміння у відступаючих жовнірів. Пізніше радянські історики об’єднали цих два епізоди в один, і з 1960‑х років у путівниках Августин Євчук чіпляв прапор у компанії Берла Гундерта. Про це навіть свідчила меморіальна дошка на ратуші.
Гинули не тільки комсомольці та євреї. Розуміючи безпідставність опору, маршал Едвальд Ридз‑Смігли віддав наказ – з Червоною армією в сутички не вступати, а відходити до Румунії чи Угорщини. Після цього багато польських офіцерів завершили життя самогубством. У Станиславові пустив собі кулю у скроню бригадний генерал Станіслав Гловатий.
Передовий дует
А коли ж у місто увійшла Червона армія? Різні джерела подають то 18, то 19 вересня. Насправді перші червоноармійці з’явились тут ще ввечері 17‑го, і ця історія дещо нагадує пригодницький фільм. За таємним додатком до пакту Молотова-Ріббентропа, територія Польщі була поділена на німецьку та радянську зони. Але німці, всупереч домовленостям, «влізли на чужу територію», зайняли Дрогобич і просувалися далі. Аби не допустити їх до Станиславова, радянське командування посилає туди двох офіцерів, які мали перебрати на себе владу та утримувати місто до підходу наземних військ. Це були льотчик-інструктор з управління ВПС Харківського військового округу Дмитро Нікішин і військовий комісар Іганов. Ця двійка у шкіряних куртках, перевита патронними стрічками та озброєна маузерами, вирушила завойовувати Станиславів. На легкому літаку УТ-2 вони сіли на усипане воронками льотне поле, при цьому потрапили під кулеметний обстріл відступаючих поляків. На аеродромі їх зустрічають «підпільники» – п’ятірка комсомольців і комсомолок. Нікішин одразу їде до міської в’язниці, щоби випустити 27 комуністів. Ось як описує це сам льотчик:
«Ми пригальмували біля будинку в’язничної адміністрації і швидко пройшли у вартове приміщення. Усатий поляк у конфедератці швидко скочив з-за столу, але я, не давши йому розкрити рота, одразу заявив: «Я представник радянського командування. З цієї хвилини ви повністю підпорядковуєтесь мені!». Від несподіванки той віддав мені військове вітання і пробуркотів: «Так тошно!». Кажу: «Тошно, не тошно, а підпорядковуєшся мені. Давай ключі!». Відкрили сейф, витягли книгу заарештованих. Я перевірив за списком і відмітив у ньому, хто з комуністів у якій камері сидить. Закрили книгу у сейф і пішли визволяти своїх. Надзиратель відмикав камери, комуністів випускали, кримінальних залишали під замком. Звільнили всіх за списком, роззброїли охорону в’язниці та залишили її виконувати свої обов’язки без зброї, під контролем нашої людини».
Зустріч трудящих
Більшовики взяли під свій контроль телефон і телеграф, залізничний вузол, банки (здивований Нікішин нарахував їх тут аж 12 штук) і, чомусь, ринок. Місцеві підпільники організували близько 300 осіб з кіньми, підводами і навіть автомобілями на ремонтні роботи на аеродромі. Вони утрамбували воронки, розтягнули уламки польських літаків. Увечері в небі з’явилася ланка винищувачів И-16 на чолі з командиром ескадрильї Самохіним. Перш ніж сісти, вони влаштували над аеродромом імітацію повітряного бою, чим викликали захоплення більшості городян.
Отаборилися «визволителі» в найкращому готелі міста – «Уніон» (тепер – «Київ»), який пізніше використовували як приміщення штабу армії. Пізніше тут установили дошку з написом «Біля цього будинку 19 вересня 1939 року відбулась зустріч трудящих м. Станіслава з представниками військових частин Червоної армії».
Льотчик Нікішин описує цю зустріч дещо інакше: «Наприкінці третього дня бачу у вікні, як на порожню площу перед рестораном в’їхав наш легкий танк, став перед рестораном і крутить баштою. Я вискочив, переговорив з танкістами. Це була передова група, яку вислали нам на допомогу. Слідом за ними стали прибувати інші частини, штаб армії. Командування, прокурора Грязнова та інших я розмістив у номерах готелю».
Ось так чи приблизно так відбувалися події в окремо взятому місті рівно 70 років тому. Про них довший час нагадувала «вулиця 17 вересня», нині – вулиця Площа Ринок.
