Протягом цілого минулого року проводилась копітка і, як виявилось, невдячна робота над проблемою так званого «Палацу Потоцьких», офіційна назва якого в реєстрі нерухомих пам’яток культурної спадщини України — «комплекс з брамами» по вул. Шпитальній, 5.
Напевно, немає в нашому місті людини, яка б не знала цього місця, чи то пак об’єкта. Дехто часом називає його колишнім військовим шпиталем. Усім відомо, що щось там непросто з цим палацом. Частенько місцева преса і телебачення у критичні моменти повертаються до цих мурів і брам. Насправді потрапити за брами до цієї пущі неможливо. Дізнатись про реальний стан речей можна, лише звівши докупи і влаштувавши очну розмову кількох основних персонажів цієї драми.
На завершення 2010 року, напередодні року, який залишився до фінішної прямої в підготовці до 350-річчя прийняття магдебургії нашим містом, хочеться поставити всі можливі крапки (і коми).
…Історія ця вічна і безкінечна. Або нас хочуть переконати, що пам’ятки самі по собі нематеріальні й тому вічні. Відомо, що в давні часи, як кажуть, «першого Вишиванюка», відбулася блискавична і блискуча операція з перепродажу споруд шпиталю. Як і багато інших колишніх споруд військового відомства попередньої держави, ці споруди не могли бути дослідженими та обстеженими, позаяк військові мали незаперечну монополію на таємницю і ніде ніколи не допускали жодних розумників на свою територію.
Оскільки, на превеликий жаль, потім виявлялося, що комплекс таки є пам’яткою архітектури, підлягає опіці громади через закони і просто робити будь-що там не вдасться, новий власник спробував повестися благородно і запропонував (за порадою мудрих людей) влаштувати на цій території музейно-рекреаційний комплекс. Це насправді було б корисно і місту, і збереженню його історії, і самому новому власнику як політику-початківцю і вже успішному на той час бізнесмену. Очевидно, справа була непроста і коштовна, та й терпцю і зусиль потрібно було б доволі, щоб послідовно і вірно освоїти цей план.
Але святе місце не терпить легкості і простоти — знайшлися противники, «прикрі упертюхи», енергійні і амбітні альтернативники, що мали своє бачення використання цієї території і того, що на ній стояло. Почалось перетягування канатів і ковдр. В таких випадках раптом виявляється багато «істинних істин» і «правдивих правд». Головне, щоб у таких перегонах громада не пхалася і не ставила суттєвих питань з твердим бажанням дістати вичерпну відповідь. Тому якось так сталось, що ЗМІ тільки доливали «туману» до реального опису картини. Насправді лише тому, що така вже в нас традиція — нічого не доводити до кінця, а особливо якщо проблема заплутана і не дає рейтингу через свою складність. Або, скажімо, нецікава власнику ЗМІ, чи там неформатна. Отже, випускаючи за дужки всю відчайдушну глибину незрозумілих і заплутаних перипетій влад, що, міняючись, то використовували собі в користь цю тему, то, покриваючи її темрявою чуток і свідомих перекручувань, намагалися перетворити це діло на сметанку для себе, можемо констатувати: «Нас усіх мають». Ми всі — громадяни міста, в яких «руки короткі», щоби вплинути на все це або хоч допомогти нашому ж спільному спадку, все ж через багато років опиняємось перед тим же розбитим коритом, скоріше, все розбитішим і розбитішим.
Зрозуміло, важко звинувачувати владу міську, яку практично «поставили» в ситуацію, коли немає можливості лізти в чужий (вже приватний) город, а відібрати по закону, чи викупити споруди неможливо. Новий власник далеко за хмарами переймається зовсім іншими проблемами і просто так викладати свої грошенята на реставрацію для якогось міста своїх же споруд не збирається. А ви б це зробили? Сумніваюсь. Змусити його це зробити може хіба ксьондз, що викличе своїми розмовами на каяття і сльозу. І то, якщо пообіцяє, що проведе такі ж розмови з «усіма зацікавленими персонажами» цієї епопеї.
Ще є Закон України «Про охорону культурної спадщини». В ньому передбачені штрафні санкції для поганого власника пам’ятки. Ситуація виглядає таким чином. По-перше, жодні штрафи не врятують саму пам’ятку порівняно з тими можливостями, які дає нагода довести її до руїни та позбутися, виключивши її з офіційного державного реєстру як неіснуючу. Натомість, збудувати щось інше. А по-друге, найняті власником юристи у традиційно рейдерській стратегії тепер намагаються довести, що пам’яткою є лише парадна в’їзна брама. Себто, якщо можна таке робити навіть з конституцією, то чому не можна ревізувати будь-які законодавчі документи? Вже були в нашому місті прецеденти, коли суд (якийсь там) визнавав законодавчі акти про постановку пам’ятки на облік недійсними і під це діло зносилась спискова пам’ятка. А вже потім всі апелюють до діючого закону, мовляв, якщо пам’ятки немає, то її немає в природі…
Останнім прихистком для безправних наших пам’яток є так званий Охоронний договір, який власник хоч запізно, але все ж уклав з обласним органом охорони культурної спадщини. Цей орган, як і зобов’язаний був, одного разу пожурив приписом цього власника. Той, звісно, мабуть, будучи впевненим у своїй безкарності, «мав в носі» і той припис, і той обласний орган охорони. Після цього ображений обласний орган охорони культурної спадщини сказав: «Ах, так! Маєте в місті подібний орган охорони, то бавтесь собі самі». І це в той час, коли нарешті повернувся до нас «новий Вишиванюк». Насправді цьому поверненню в зв’язку з проблемою «Палацу Потоцьких» всі були раді. Якщо ця проблема виникла у нього на очах і дотепер пам’яткою опікувалась область, то було сподівання, що може він і «розрулить» цю проблему.
Місто все ж в якийсь дипломатичний спосіб взялось за цю тему. Бо і справді на носі святкування 350-річчя міста, та й музейні та виставкові площі потрібні, і не може таке «більмо» в добрий гектар залишатися на міському оці, а в’їзна брама взагалі скоро людям на голову впаде (тьху-тьху). Складно, але вдалося посадити за стіл переговорів і представників власника, і юристів, і архітекторів, і сам пан губернатор висловився, що треба щось спільно робити. Та на біду нова проблема — ніхто з фігурантів не збирається реставрувати законну пам’ятку. Всі й далі ні на йоту не помудрішали — архітектори хочуть вже бігом щось проектувати, не задумуючись ні секунди, що це прерогатива спеціальних наукових інституцій, а забудовники хочуть будь-що будувати. З найвищого щабля пролунало, очевидно зопалу, гасло про повну аварійність і черговий сумнів у цінності комплексу. Всі з облегшенням вхопились вчергове піддати анафемі і палац, і самих Потоцьких, і реальність закону та реєстру пам’ятки. Обласний орган охорони культурної спадщини «вмив руки», оглядаючись на свого патрона. Власник виношує плани ревізувати всі існуючі правила і відверто ігнорує співпрацю з містом, щось знов очікуючи від ситуації на владному Олімпі.
І все ж є два способи не втратити лиця перед світом, власними дітьми, перед історією і перед самим собою. Перший — починати через суд відчужувати пам’ятку на користь громади, але це вже якось було, і навіть якщо все складеться послідовно, за той час, поки «суд да дєло», все буде зруйновано, і проблема відпаде сама по собі. Другий — це всім разом зрозуміти прості речі: це наше спільне місто, це наша спадщина, унікальна й неповторна, і вона потребує порятунку навіть не з погляду законодавства, а з погляду перспектив нашого міста, наших нащадків, нашої гідності та нашої здатності не бути табуном егоїстів. І тому спробувати всупереч амбіціям, апетитам, лінощам і страхам, жадібності і недовірі взятись за роботу. І не страшно, що хтось матиме трохи більше, а хтось не дістане того, на що сподівався. у результаті всі будуть у виграші. Буде збережено і збагачено наше середовище та оточення. А найперше — збережена гідність і самоусвідомлення свого внеску в це місто.
Ігор Панчишин, архітектор
