Минуло вже шість років, як Ти на чужині, а я вечорами зі сльозами на очах перебираю в пам’яті закарбовані моменти і окремі штрихи із нашого, так радісно прожитого життя з тобою. Їх чомусь не багато.
Пригадую Святий Вечір, як бабуся, стоячи на порозі кімнати, кидала волоські горіхи до стелі, а я, ще зовсім маленька, зі своїми старшими двоюрідними сестричками ввихалась по підлозі, збираючи їх. Сестри були вправніші і нахапували тих різдвяних горіхів більше, а я, чи то від безсилля, а чи від заздрості, заливалася плачем, і ви всі сміялися з мене. Потім бабуся повторювала це дійство, а Ти мені допомагала і в мене з’являлось багато-пребагато горіхів і тоді знову веселий заливний сміх лунав по кімнаті.
А ще я любила дивитись, як ти легко й швидко висаджувала квіти під нашим вікном. Твої руки були такі проворні, що ти могла засіяти ними цілий лан! Ти вміло вибирала таке насіння, з якого виростали пишні, красиві, різнокольорові барви. Це був коштовний, захоплюючий килим, який тішив око кожного, хто проходив повз наш дім. Ти так і не встигла навчити мене цій майстерності і я часто думаю, а чи любить твоя синьйора квіти так, як любила їх я!?
А чи пам’ятаєш Ти, Мамочко, як я тихенько від Тебе хотіла вкоротити своє волосся? Це було в четвертому класі, а я мріяла якнайшвидше стати дорослою і запевняла себе, що косички носять лишень маленькі дівчатка. Щоб не засмучувати Тебе, я вибрала час, коли була впевнена, що Ти на городі. І як тільки підійшла до дзеркала і взялась за ножиці, то на порозі з’явилася Ти. Боячись твого гніву, я закам’яніла, а Ти підійшла до мене, погладила по голівці і сказала:
— Доню, коса — гордість дівоча. Ану, як без неї на випускний бал підеш, або до шлюбу?
От я вже в одинадцятому класі. Всі дівчата носять модельні стрижки, завивають фенами та бігудями коротке волосся, а я єдина маю косу, бо дуже хочу, щоб Ти, як в дитинстві, ще хоч раз заплела в коси ті великі білосніжні бантики і тоді щасливішої від мене дівчини не буде в цілому світі!
Все це я пам’ятаю, Мамо, але не маю сміливості розповісти Тобі, бо якісь ми ніби чужі за ці останні шість років Твого життя в Італії. Я вже зовсім доросла і добре розумію, що роки змінили і Тебе, і мене… Ні, ні, Ти дуже добра до мене, але це добро якесь інше…
Півтора року тому Ти отримала легалізацію і приїхала у відпустку на Україну. Боже, як чекала я цього дня, коли відчиняться двері нашої, порожньої без Тебе, хати і на поріг ступить моя довгождана, моя мила, люба, моя найкраща в світі Матуся! Я в своїй уяві малювала дні, години, навіть хвилини нашого побачення! Я так багато мала розповісти Тобі, Ти ж завжди мене розуміла, як ніхто інший, Ти була моєю найкращою, найвірнішою подружкою, якій можна було довірити найпотаємніше.
Але, на жаль, двері нашого дому не закривались до останньої хвилини Твого від’їзду. Спочатку було Різдво і всі хотіли прийти до нас в гості, щоб побачити Тебе. Знайомі та друзі колядували під вікном, а потім сідали за стіл і частувались. Подружки забігали на п’ять хвилин, а через кожних півгодини телефонували до своїх рідних, що затримуються, бо з Італії приїхала ТИ. Родини твоїх нових знайомих по заробітках приїжджали до нас, щоб передати своїм близьким ліки, листи чи фотографії. Ти, як привітна господиня, пригощала їх червоним Амаретто з шоколадом, а вони, засидівшись за розмовами, намагались віддячитись і запрошували Тебе в бар на каву і я не розуміла, чому Ти приймала ці запрошення, адже у нас в домі завжди було достатньо кави!
Люба моя Мамо! Не так уже далеко довгоочікуваний дітьми празник святого Миколая. Всі в цю ніч загадують бажання, і надіються, що вони збудуться. І хоч Миколай вже шостий рік забув за мене і не кладе ніяких подарунків під подушку, я все одно вірю і так як Ти мене вчила в дитинстві молюся і прошу його:
— О, святий Миколаю, допоможи мені закінчити школу і вступити на заочне відділення університету. Я піду працювати, щоб моя мама назавжди повернулась до мене, до нашого дому. А як вона повернеться, то зроби так, щоб зима була півроку, щоб сніг замітав дороги і щоб їх не встигали розчистити, щоб не їздив жоден автобус і щоб важкий іній обірвав телефонні та електричні дроти.
Щоб до нас з мамою не приїхала, не зайшла, не подзвонила жодна людина! Щоб телевізор замовк і ні один серіал не потурбував наш спокій, а найважливіше — щоб не було СВЯТ! Тоді ми будемо говорити, говорити, говорити, а вечорами ми запалимо як в дитинстві дідусеву гасову лампу, я покладу свою голову з косою на мамині коліна і ми тихо вдвох заспіваємо: чорнобривців насіяла мати…
І тоді, святий Миколаю, мені не потрібно ніяких інших подарунків.
Уклінно благаю Тебе, Святий Миколаю, поверни мені матусю.
Грудень 2006 р.
