Це щось дуже схоже на алкоголізм. Правда, тих постійно тягне до спиртного, а цих — до чужого. Ми можемо запросити до себе в гості подругу, а потім не знайти у своїй в косметичці половину косметичного причандалля. Будемо шукати, перевернемо квартиру, припустимо на секундочку, що це вона. Потім відкинемо це припущення. А через деякий час у неї вдома помітимо щось доволі знайоме — своє!
Такі люди впродовж нашого життя так чи інакше нам зустрічаються. Хтось з наших приятелів цупить попільничку в кафе, причому на наших очах, хтось книжку з бібліотеки, а хтось канцелярське причандалля з вчительського столу. Наші люди доходять до того, що примудряються відмотувати у громадських туалетах туалетний папір, «тирити» серветки, мило і цілу купу нікому не потрібних речей.
Коли ми зустрічаємо таких людей, нам стає страшно. Мимоволі припускаємо, що нині олівець, а завтра ще щось. Звідки нам знати, що це хвороба? І чому ми повинні ставитися до людей, які постійно у нас щось «цуплять», зі співчуттям. Нам легше зробити висновок, що вони просто злодії.
Звісно ж, ми можемо списати все це на наслідки стилю життя в Радянському Союзі — нічого не було в магазинах, і люди навчилися професійно красти, виправдовуючи себе тим, що вони не винні в тому, що життя поставило їх у такі умови. Втім, це далеко не так. Люди такого типу зустрічаються у будь-яких державах. І це далеко не наслідки того, що комусь чогось бракує до повного щастя. Трапляються випадки, коли хворобою недужають досить заможні, ввічливі, виховані люди.
Клептоманія — це нав’язливе чи хворобливе бажання красти, при чому без корисної цілі. Клептоман розуміє, що його вчинок зневажливий, і, будучи захоплений крадіжкою, як правило відчуває сором’язливість та розкаюється, втім в той же час відчуває, що не в стані себе контролювати і не знає, чому це відбувається.
На відміну від клептоманії звичайна крадіжка пов’язана з отриманням вигоди від тої речі, яку вкрала людина. Це робиться через збагачення чи потреби в тій речі, яку крадуть. А клептоману потрібен сам епізод крадіжки, саме цей факт приносить йому задоволення. Така крадіжка є результатом раптового імпульсу. Вкрадений об’єкт часто не має ніякої ціни.
Справжню клептоманію як вияв неврозу слід вирізняти від схильності до крадіжок у дітей і підлітків. Для дітей крадіжка може бути ще й протестом проти старших чи спробою закріпити свій статус серед однолітків. Ця хвороба слабо пов’язана з дитинством та вихованням. Звісно, що й облік таких дітей існує. Зараз в Івано-Франківському дитячому психіатричному центрі лежить таких двоє хлопчиків.
Ігор Тодорів, психіатр, кандидат наук, розповідає, що, як правило, цим хворіють хлопчики, у них настирливий потяг до крадіжок дрібних речей. Після того, як вони крадуть річ, вони втрачають інтерес, тому вони можуть їх викинути чи подарувати. «Це потяг до крадіжок, а не до речей, які вони крадуть. Такі люди, як правило, одразу забувають про вкрадені речі», — каже психолог.
Також він зазначає, що в основному це дитяча проблема. Таких дітей приводять до центру батьки. До речі, психіатр не має права дивитися дитину без письмової згоди обох батьків. Тобто якщо дідусь чи бабуся приведе онука до психіатра, то психіатр навіть говорити з дитиною не буде. І все це не через те, що йому не хочеться. А через те, що психіатр діє у рамках законодавства, яке передбачає, що має бути згода обох батьків. Якщо ж один з батьків не має можливості бути присутнім, то має бути його письмова згода, в якій йдеться, що він не проти того, щоб його дитину подивився психіатр.
Слід також зазначити, що таким дітям не завжди потрібна госпіталізація. Єдине, що дійсно потрібне — це вдалий довготривалий підбір відповідних антидепресантів. Трапляються і повторні випадки, тому що хвороба дуже важко лікується. Втім, за словами. І. Тодоріва, з часом хвороба затухає.
Тож, головна відмінність хворих людей від злодіїв — це мотив злочину. Якщо ми проаналізуємо і виведемо висновок того, що саме рухало людиною, коли вона чинила крадіжку: спрага до наживи чи задоволення самого процесу, то ми матимемо відповідь на запитання.
