Кабінет директора — тут можна поговорити з вихованцями. Перший — Іван, 12 років. Худорлява статура, темне каштанове волосся, дрібні карі оченята. Виглядає ще дитиною, з ледь помітними ямочками на щоках і милим личком. Ще до початку нашої розмови до кабінету несміливо входить його менший брат Коля, йому вісім років.
Іван без зупину, незважаючи на диктофон, чітко та виважено розповідає про все, що йому наболіло. Без додаткових запитань і доповнень. Інколи його поправляє молодший брат. Хоча у Колі це не дуже виходить. Стає очевидно — Іван усе робить сам, і сам усе розкаже.
Їхня сім’я живе у Хриплині. Крім хлопців, є ще двоє дітей. Чотирнадцятилітній Антон (він також перебуває у цьому закладі, проте відмовився від спілкування), шістнадцятилітня Євгенія, батьки, бабуся. Іван із захопленням говорить про батька, колишнього спортсмена-легкоатлета.
У недалекому минулому батько був його надійним захистом, підтримкою. Доки не став пити.
«Тато не завжди був пияком. Його згубили горілка та компанія навколо неї. То була його сім’я, а не ми. Коли тато приходив додому п’яний, в хід ішли кулаки. Часто бив маму. Вони розлучились. Але й потім тато жив з нами. (Тут Іван робить паузу, морщить лоба та продовжує розповідати). Згодом батько почав виносити з хати речі. Тоді мама його і вигнала з дому. Ми всі ходили до школи, окрім Колі. Директор цієї школи прийшов до нас додому з міліцією. І забрали всіх, окрім Жені. Її вирішили залишити вдома, бо вона старша та помагає по господарці. Так ми тут і опинилися».
За словами хлопців, до чарки прикипіла й бабуся, що, мабуть, і стало вирішальним кроком для переводу їх до притулку. Адже мати постійно була на роботі, заробляла копійку.
Батька позбавили батьківських прав ще два роки тому. Цього місяця спеціальна комісія буде проводити огляд квартири. Тоді вирішать, чи можуть діти проживати разом з мамою та бабусею. Якщо ж ні, їх чекає інтернатське майбутнє.
Брати кажуть, що мама часто до них приїжджає. Привозить одяг, гроші на школу. Та й сам Іван має право бачитися з матір’ю в неї на роботі, проте лише одну годину. Брати кажуть, що не хочуть, аби маму також позбавили батьківських прав.
«Нам не вистачає рідної домівки. Мама у нас хороша, — говорить Іван. — Хоча і тут ми не маємо на що скаржитись. За нами дивляться, нас люблять. Але, як далі?».
Це питання болить не лише у цих дітей. Таких тут багато. У них різні історії, а сьогодення однакове. І питання одне. Що буде далі?
Яке майбутнє чекає їх, «особливих» дітей без повноцінного дитинства? І чому за помилки дорослих завжди мають відповідати малі. Наші діти.
