Поет
Три шахові дошки, шестеро гравців, решта спостерігає. Питаємось, хто тут найдосвідченіший? Показують на літній майданчик, який знаходиться поруч. Там грають у нарди. Йдемо туди, трохи чекаємо, дочікуємося.
Пан Ярослав, невисокий чоловік з довгим волоссям та лисиною, певне, є найвідомішою людиною із цієї компанії. Таке враження, що все, чим він живе, розташоване тут. Окрім шахів, він грає ще й у шашки та нарди. Зрештою, є в його житті й інші пріоритети…
Батько Ярослава за радянських часів був заарештований, сидів у тюрмі, його ж з матір’ю вивезли до Казахстану. У Караганді хлопець закінчив технікум, далі – працював на шахті. До України приїхав в 1975 році, коли батько помер. Намагався поступити до інституту, але дітям із таких сімей це було майже неможливо. Протягом п’яти років Ярослав жив у Франківську без прописки. Далі знайшов роботу механіка-наладника на трикотажній фабриці. Грав у шахи з радянськими полковниками – нині згадує, що всіх обігрував. У серйозних спортивних змаганнях участі не брав. Лише згадує, що були поїздки за рахунок профспілок – тоді до нього під хату приїжджав автобус, який віз на змагання в Долину чи Калуш. «Колись наша команда грала на чемпіонаті України, ми взяли п’яте місце, – каже пан Ярослав. – Нас тоді послало товариство «Україна». Це, за моєї участі, – найвище досягнення».
Нині пана Ярослав турбує гімн України. Він роками звертається до найвищих посадовців з пропозицією поміняти текст. «Це серйозна тема, – каже він. – Я написав текст на ту ж музику. Він називається «З Богом, вільна Україна». Верховна Рада з ним уже ознайомлена. Мені сказали: щоб поміняти гімн, треба ініціативу або Верховної Ради, або Президента чи Кабміна. Але їм усім не до гімну».
Чоловік обурюється тим, що молода незалежна держава має гімн, в якому йдеться про те, що Україна «ще не вмерла». Називає це абсурдом. Цитуючи рядки «запануєм і ми, браття…», згадує про рабську психологію. Далі розповідає свій варіант:
«Полюбити Україну –
всім священна воля,
А щаслива і багата
нам сміється доля.
Наша славна Україна
вільною вже стала,
О дай, Боже,
і духовно б вічно процвітала».
Каже, що сам є поетом, але його творчість не просувається. Ще він пропонував підписати пам’ятник Бандери. Натомість, міськвиконком цю пропозицію відхилив. «От поставили вони пам’ятник, а він голий – нічого не дає. А коли є надпис, то це для нащадків щось говорить», – наголошує пан Ярослав.
Пісняр
Йдемо назад до лавочок, намагаємося поговорити з Богданом Грицаком. Це доволі експресивна людина, грає в шахи вже 35 років, грає дуже швидко, і, як кажуть, майже постійно виграє.
За освітою – художник, малює портрети, пише вірші та складає пісні. Раніше писав пісні Івану Поповичу, Іво Бобулу, Василю Зінкевичу. Найвідомішою з пісень пана Богдана є, певне, «Більше між нами розлук не буде», – вона свого часу стала популярною у виконанні Івана Поповича. Щоправда, нині пан Богдан безкоштовно складати пісні відмовляється. А платити ніхто не хоче. «Тепер я трошки гоноровіший», – каже пісняр.
Далі він уже нічого не чує – грає. Постійно вигукує окремі фрази: «Талановитий я чоловік, правда?.. А що ви мене питали?.. Коли маю вільну годину, тоді й граю, буває, що дуже багато». «З ним мало хто витримує», – підказують збоку. «Це правда», – погоджується він. Розповідає, що таких, які з ним грають, мало. Бо є лише п’ять‑сім добрих гравців. А дехто його взагалі не любить, бо він дуже швидко грає. Партія – 15 хвилин.
Далі ще трохи розповідає: «Я талановито граю – від природи. Якщо нема настрою, то можу виграти 5:1, 5:2, а якщо є настрій, то виграю постійно. Ми граємо швидко, щоб відпочити, ми ж не програємо корову чи ще щось. Є, звичайно, такі, що грають на гроші, але це не про нас. Горілка мені не дуже йде, то що ж мені робити, як не грати?».
Пан Богдан постійно відволікається. Просимо приділити бодай п’ять хвилин. Погоджується, але після партії. Однак після партії витримує півхвилини, починає грати знову. «Я сказав великий шах, доброта закохана, – уривчасто кричить пан Богдан. – Я сказав: великий шах з матом. Я – великий. Я сказав, що я талановитий. Тихо. Я його зараз вишеблю. Не нервуватися, Петрович, тихенько…».
Трохи пізніше каже, що володіє гіпнозом. Мовляв, ще зі школи вгадує думки людей. Так, постійно знав, коли вчителька мала запитати його на уроці. Каже, що робить так, аби гравець не помітив якоїсь фігури.
Далі просимо, щоби дав кілька порад. Пан Богдан пробує: «Треба думати, чим небезпечні ферзь чи кінь, не відкривати фігури, наприклад, щоб ферзя не гуляла по полю, як кобилиця… Треба починати з пішаків, бо коли фігура буде посеред поля незахищена, то вона буде збита».
Хобі
Згодом намагаємося поговорити з іншими. Люди розповідають, що в парку Міцкевича грають у шахи, шашки, доміно, нарди. Кажуть, що інтелектуальні ігри – це краще, ніж алкоголь абощо. Згадують, що колись їх тут було значно більше.
Наразі доволі часто гравці грають на виліт. Тобто, хто програв, той встає і звільняє місце іншому. Ще, буває, грають на ставки – пиво чи обід у кафе. Зрідка грають на гроші, але то в більшості з новими людьми. Кажуть, що завжди приймають до себе нових гравців, адже цікаво, як людина мислить. Щоправда, ніколи не сідають грати з пияками – вимагають, аби люди були тверезими.
Розповідають, що зрідка до парку приходять молоді люди з шахового клубу. Саме там якнайкраще можна підвищувати свій рівень. Однак для цього треба мати фінансову підтримку. Самі шахісти теж ходять у шаховий клуб, але то тільки взимку, або коли негода. Там можна заплатити кілька гривень за вхід, а сидіти годинами.
«Тут чоловіки переховуються від своїх жінок», – вигукує якийсь чоловік. Його підтримують інші. Кажуть, що тут є дві категорії – «гравців» і «спостерігачів». Останні у грі є слабшими, тому найчастіше тільки вчаться. Але глядачі теж з різних боків дають поради.
Один із них, Левко Михайлюк, зауважує: для більшості з тих, що тут грають, нагороди та розряди не важливі, адже грають вони лише заради задоволення. «Тут безмежна кількість комбінацій. Я спостерігаю і, водночас, аналізую гру. Це гра, в яку вчишся постійно. Таке от у нас хобі», – говорить пан Левко.
Вони приходять сюди ледь не щодня – хто коли має вільну хвилину. Що пізніше до вечора, то більше їх стає. Забігають у кафе, з’їдають пиріжок, і назад – грати. Просиджують у цьому парку, допоки не починає темніти. Йдуть додому – відпочивати, аби завтра з новими силами прийти знов.
