Про підсумки 2009-го року, президентські вибори і перспективи 2010-го прикарпатський письменник Юрій Андрухович розповів у інтерв’ю “Главреду”.
Україна пережила дуже складний рік. У результаті в 2010 рік ми входимо з дискусією, яку розпочали окремі експерти, про failed state – державу, що не відбулася. Як ви гадаєте, чи коректно взагалі так ставити питання?
Почнемо з того, що насправді Україна пережила не «дуже складний рік», а «дуже складні 18 років». Тобто наше існування начебто із самого початку піддається тотальному сумніву – ну, не можемо ми – і все! І це з нами вдається, бо ми, українці, в це віримо. Нас до цього легко схилити. Ми ж насправді дійсно закомплексовані, ми – як той пластилін. Чи, може, ви зараз пригадаєте якийсь «офіційно визнаний» успішний рік нашої історії? Це вже просто якась така «кавеенівська» банальщина – Україна от-от загнеться, бо їй існувати просто не можна, «не велено». З неї прийнято сміятися, вона пародійна, тож раніше чи пізніше повернеться до свого природного статусу в складі Великої Росії. І «окремі експерти», як ви їх м’яко називаєте, звісно ж, паразитують на цьому настрої – а чому б і ні, якщо йдеться про таке ласе надзавдання, як знищення країни, котрої не любиш? Чому б не попрацювати на нього всіма інтелектуальними спроможностями, ще й добряче підгодованими з Москви?
Насправді це диво, що ми все ще є. Цьому диву слід знайти якесь раціональне пояснення. Це означає, що наші захисні інстинкти суттєво переважають потугу «окремих експертів». Тобто пластилін поволі вчиться чинити опір. І кожен рік – це насправді наше надбання. Тобто 2009-ий був кращий за 2008-ий, а 2010-ий буде кращий за 2009-ий. І що найголовніше – незалежно від результатів виборів, шмиборів і всього такого іншого. У нас уже немає іншого виходу – лише ставати самими собою.
Європа змінила своє ставлення до України, ми не отримали навіть асоціації з ЄС. Ви багато подорожуєте. Чи не доводиться зараз виправдовуватись за свою країну?
Розберімось з вашим твердженням про те, що «Європа змінила своє ставлення до нас». Ви справді відчули колись якесь особливо тепле ставлення? Я – ні. Я в Європі (Західній) почуваюсь як удома. Але ніколи й ніде не відчував там якоїсь особливої любові саме до українців. Тобто нами там просто не переймаються – і окей. Так і має бути. От росіяни занадто нами перейняті, вони нас так люблять, що це дуже небезпечно. А в Європі про нас особливо не турбуються – і це добре. Будемо гідні Європи – приєднаємося до неї, ніхто нас у цьому не зможе зупинити. Але – давайте відверто: як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту – співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів – примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця – дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро? От поки ми в Україні всіх цих лідерів не зробимо аутсайдерами, нас Європа не розумітиме. І відмежовуватиметься від нас санітарним кордоном. І я ніколи за них не виправдовуватимусь. Я лише за Віктора Андрійовича іноді виправдовуюсь, бо справді незлий міг би бути президент. Але не склалося, отруїли.
Чим ми можемо бути цікаві світові, адже наша культура настільки ж унікальна, наскільки унікальні культури інших народів?
Ну, власне, своєю унікальністю. Можливо, той цивілізаційний розлам, на якому нас сподобило жити? Ми ж насправді ще діти, жахливо молода інфантильна спільнота – навіть не нація ще, а якесь таке випадкове населення з дитсадківськими уявленнями про навколишній світ. І цим ми можемо бути цікаві. Точніше, не цим, а тим, як ми з цього виростаємо, як стрімко дорослішаємо. От на Майдані ми зненацька виросли – і стали красивими і зрілими за одну ніч. Але це диво тривало недовго, давайте чекати наступного. Давайте його прискорювати.
Ви – один із підписантів звернення української інтелігенції до країн-гарантів, в якому закликали ЄС забезпечити реальні гарантії безпеки України. Чи справді ви сподівалися на те, що Європа зреагує? І чому це звернення не отримало широкої суспільної підтримки в Україні?
Україна сьогодні в такому стані, що спробуйте в ній знайти «широку суспільну підтримку» взагалі чому-небудь. Тут навіть народний герой Віктор Федорович лише на 30% «підтриманий», а ви про «широку суспільну підтримку» якогось не надто широко публікованого листа. Ні, я готовий завжди поставити свій підпис там, де йдеться про російську загрозу. Я при цьому не параноїк, просто логіка історичного процесу така. Росія не бачить для себе іншого варіанта подальшого розвитку, крім відновлення імперії. Без приєднання України (чи хоча б суттєвої її частини) цього відновлення не відбудеться. Хіба це не ясно? Це ж як Божий день! Навіщо очевидне загортати в «оберточную бумагу»? Тому будь-яка відозва до західної демократичної спільноти є своєчасною. Думаєте, вони не зреагували? Запевняю вас – зреагують. У 2017 році, наприклад, під час боїв за Севастополь. Або й раніше. От грузини свого часу не сформулювали такого тексту – і що? У момент конфлікту формулювати такі відозви вже запізно.
До речі, це звернення – один із небагатьох прикладів активної позиції української інтелігенції. У більшості випадків вона тримається сьогодні відсторонено. А як же бути із співвідповідальністю, адже навряд чи все вдасться списати на політиків?
Мені здається, слід потроху забувати саме слово «інтеліґенція». Давайте називати це якось інакше. «Інтеліґенція» несе за собою такий тяжкий совдепівський баласт – якісь такі напівприслужники влади, хитруваті доценти з кандидатами з дулею в кишені, вічно принижені прохачі. «Інтеліґенція» була вічно залежною, а мені йдеться про спільноту незалежних і самодостатніх людей. І при цьому освічених та непідкупних. І такі, звичайно, справді перейняті навіть не «співвідповідальністю», а самою що не є відповідальністю, бо вони ж вищі за політиків. Це – як дресирувальник у цирку, який має бути вищий за підопічних тварин. На сьогодні ж вони в нас переважно так і лишаються «інтеліґентами» – освіченим прошарком на службі у цих самих тварин, політичних.
Габермас свого часу зауважував, що інтелектуали потребують громадськості – поінформованої, здатної відгукнутися. То українська громадськість поінформована і здатна відгукнутися?
Ані перше, ані друге. Давайте ще піддамо сумніву саме поняття «громадськість». Є вона взагалі? Гаразд, припустимо, що є – в якомусь там вічно зародковому стані. Чи поінформована вона? Їй здається, що так. Насправді – дуже вибірково. Скажімо, у процесах нашої європейської інтеграції ця «громадськість» дуже добре поінформована про всі наші невдачі. І водночас нічого не знає про успіхи – на них не акцентують увагу, вони наче й не існують. А вони насправді є, це не моя фантазія. Тепер про здатність відгукнутися. Її не буде так довго, як довго «інтелектуали» залишатимуться на службі у партійних організацій. «Громадськість», вона ж хоч і «дура», а все відчуває – і маніпуляцію, і прислужництво. Здатність відгукнутися – це ж результат довіри. Наші «інтелектуали» мусять її спершу заслужити – передусім власною незалежністю і компетентністю.
Ваша участь у фотопроекті Б.О.М.Ж. («Без Ознак Мистецького Життя») виглядала, принаймні для мене, як виклик ситому гламуризованому бомонду. Що це було для вас?
Та ні, не перебільшуйте моєї ролі в цьому проекті – я був лише «одним із», і навряд чи це можна розцінювати як мій самостійний жест. Я лише виступив об’єктом у більшому творі мого приятеля, де нас, об’єктів, поки що з півдесятка. Незалежно від цього – я справді ненавиджу наш постсовковий український гламур. Бо що може бути гидотнішим від цього схрещення політичних рагулів з шоу-бізнесовими? Це так, наче Верховна Рада масово відвідала бордель – з усіма наслідками.
Ви, незважаючи на розчарування у Вікторові Ющенку, не в одному інтерв’ю заявляли, що все одно голосуватимете за нього. Чому?
Тому що його жахливо ненавидять кілька відомих політичних діячів у Кремлі. А я своїм голосуванням за нього хочу їм показати… ну добре, це їхня проблема, їхній комплекс – один із них хоче насолодитися помстою «по саме нікуди». А я в цій його помсті не хочу брати участі – от і все, така моя мотивація. Крім того, Віктор Ющенко справді здатен розчарувати. Жоден інший з кандидатів навіть на таке не здатний. Тим більше, кандидаток.
Багато ідей, які просував Ющенко, зокрема щодо окремих сторінок української історії, розуміння власної культури, євроінтеграції тощо, і які ви також підтримували, були неоднозначно сприйняті суспільством. Проблема лише в тому, що їх не можна оцінювати з точки зору сьогоднішнього дня? Чи в чомусь іще?
У нас немає суспільства, а є різні суспільні групи, радикально по-різному зорієнтовані. Ви їх не тільки про НАТО запитайте – про смертну кару, наприклад. Чи про «хімічну кастрацію»… Результати жахнуть! Вони ж на дитсадківському рівні, і до того ж, найгірші з них, найаморальніші – сидять у парламенті та приймають закони. І їм належать медіа. Президент Ющенко намагався бути модератором суспільної дискусії з надзвичайно складних питань. Іншого шляху, крім методичного і терплячого тлумачення, я не бачу. Цим шляхом він і пішов. Виявилося, що його засвистують з порога, навіть не слухаючи. Тобто дискусії ніхто й не хотів – сама вже спроба започаткувати дискусію сприймалась як злочин. Передусім – даруйте чергове нагадування – у Кремлі. Гаразд, не тепер – то в четвер. Усе одно порозумнішаємо. Питання лише – якою ціною. От тоді й згадуватимемо про Ющенка, який він, попри всі очевидні недоліки й розчарування, таки молодець.
Ви постійно курсуєте між Європою та Україною? Як вам живеться у двох, все-таки різних (щоб там ми не говорили про українську європейськість) світах?
Вони різні, я з цим погоджуюсь – і в цьому, напевно, особлива привабливість. А з іншого боку, якщо мені однаково добре в обох цих світах, то може вони насправді не такі вже й далекі та різні? Мені здається, ми значно перебільшуємо цю розірваність. Вона вся тримається головним чином на візах і прикордонниках. Погодьтеся, що це хоча й прикра реальність, але радше тимчасова. Бо як показує досвід щойно минулої епохи, немає таких стін, які не вдавалося б повалити. Треба лише методично працювати над цим.
Що дає вам сили повертатися в Україну?
Та я не вживав би таких драматичних висловів. Це не вимагає від мене жодних сил, бо я люблю повертатися. Україна дає мені відчуття – як би це назвати? – справжньої причетності до чогось більшого і тривалішого, ніж окремо взяте людське життя. До неї неможливо не повертатися, бо це просто складова мого «я», від якої нікуди не подінешся.
Якби довелось обирати між музикою та літературою, що б ви обрали?
Та все одно літературу. Музика рутинніша, вона вимагає значно більше щоденної рутинної праці – опанування інструмента, безкінечні повторення одних і тих самих вправ. Я, напевно, не витримав би. Мені подобається брати участь у репетиціях з музикантами, але це ж насправді лише вершечок айсберга, і більшої його частини я просто не знаю. Література надає значно кращі можливості для «вільного прогулювання» життя. А взагалі я радий, що мені не довелося вибирати. Просто настав відповідний час – і музика наче сама прийшла до мене.
У новорічну ніч мрії здійснюються?
Обов’язково. І не лише в новорічну ніч. Вони взагалі здійснюються. Треба лише щосили намагатися бути їм адекватним.
Comments are closed.