—?Я про Марію Оринюкову. Дивися, на старість знову до Італії поїхала! Освічена інтелігентка, консерваторію закінчила, в музичній школі все життя викладала, звідти й на пенсію пішла. Як Україна стала наша, на початках, у «Просвіті» була одна із перших. Щось по районах наїздилася і повоювала за українське слово. За те і шану, і вдячність від цих людей немалу мала. Потім, як і більшість із нас, зневірилась, опустила руки, а після смерті чоловіка, в розпачі, поїхала до подружок у Неаполь. І там так сподобалося їй і в’їлося, що тепер не може без прибирання на чужині.
Все бідкалася після того, як схоронила свого Петра, що якби знайшла підходящого до пари на Україні, то залишила б оту заграницю. А чому б і ні? Дітям квартири помогла купити, внукам гроші на науку повідстібала. Здавалось би, вже пора спочити, чого там старечі фекалії, хоч і в дорогій посудині, виносити, ще й порохи з сервантів змітати! Господь зглянувся та й звів з хорошою людиною — інженером та ще й вдівцем. Дивлюсь, і характерами зійшлись, і чворак в нього величезний, є де жити, і діти дорослі та й на своїх хлібах уже. Машину має. І з його, і з її сторони вибором задоволені. В гості і на весілля удвох ходили і з родинами притерлися. Тільки б жити і насолоджуватись! От чоловік лиш легенько попросив, щоб більше не їхала на заробітки.
Марія до того все плакалась: як їй там за вісім років важко, як на початках банувала за рідним краєм, і тепер вже хоче трохи спокою. Ну, думаю, таки прийшло щастя і на її двір. Ага, зараз! Зібралася й поїхала! Що вже діти не спросилися, а онуки, сердечно плачучи, змолилися — не їдьте бабусю! Нічого не допомогло. Чужина, як мара, виявилась милішою. Тепер же вголос заявила, що там їй набагато легше. На Україні лиш одні проблеми, а в Італії вона відпочиває.
А тут по телевізії день і ніч пустословлять, що потрібно наших заробітчан повертати. Окремі партії навіть цей лозунг собі у програми ввели, а я оце з того сміюся. Бо на ділі ніякої роботи не видно, а, по?друге, хто тих поверне, котрі самі не хочуть?
От і думай, як таке могло статися? Коли ж ми в державі палицю з цим страхіттям перегнули? Що ж має таке статися, щоб віру в свої сили повернути, а як здійсниться, то лишень аби з миром.
По цих словах вуйка Івана я в глибокому роздумі тихенько попрямував додому. А в голову, настирно, як гірське відлуння, пульсувала фраза: «Лишень аби з миром».
