Хоч може здаватися, що Миколая – то тільки дякую і чемність – але тепер вже такого нема і бути не може. Хоча би через те, що діти навчилися писати. Не йдеться про ніякі електроніки, уже те, що писати на папері, виводити літери, формулювати побажання, втілювати у букви непромовлені хотіння – того досить, щоби підважити великий принцип докори і послуху наперед. Того досить, щоби усі сторони – і діти, і батьки – дозволили собі одні на одних нарікати, буркотіти, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Миколай адже тримався на докорі. На тому принципі устрою поколіннєвого суспільства, коли довіра до досвіду і рішень старших стає орієнтиром для власних вчинків і переконань. Докора передбачає буркання. Буркання є ознакою дорослості. Коли ти стаєш дорослим, ти можеш нарікати на старших. Ти можеш нав’язувати своїм дітям те, що тебе мучило у дитинстві. І ти можеш вибирати у своїй стратегії виховання між покорою і докорою.
Святий Миколай – від докори. Він є великим авторитетом без насильства. Бо насильством докори є віра у те, що ті, хто про тебе думають і дбають, мають рацію хоча би тому, що вони мають досвід.
Цього Миколая ще недавно не було.
Бо не було дитинства. Бо не було батьківства, яке би із дитинства своїх дітей щось вимріювало. Які дарунки, за що, пощо? Аж тоді, коли з’явився образ дитини, яка досягне більшого, ніж нужденні родичі, Миколай почав за тими дітьми спостерігати, почав щось нотувати, почав якимось чином реагувати. Він справді десятиліттями був у певному сенсі уважним спостерігачем. І його чекали яко того, хто може зробити строгі підсумки цілорічних старань. Ще недавно Миколай брав усе на олівець. Ще недавно Миколай приносив різки так само часто, як горішки і яблучка у позлітці.
Ще не так давно Миколай ніяк не бавив дорослих.
Миколай був для дітей. Для чемних дітей. Він був тим, який цілий рік примушував думати про дитячий плюс-мінус. І кожна дитина мусила прийняти Миколаїв підсумок. І прийняти своє місце у світі. Навіть від чудотворця неможливо очікувати більшого, на що спроможні найрідніші батьки.
І якраз лист до Миколая став бар’єром між модерном і постмодерном. Діти вписують у реєстр очікуваного стільки всякого, що взагалі не відповідає підрахункам вкладених у ці забаганки зусиль.
Читайте Тарас Прохасько: Ми йдем вперід
Дорослі уважно читають таємні листи. Це збавляє їх від відповідальності. Це дозволяє їм не згадувати про те, що той давній єпископ Миколай у кожен анонімний дарунок вкладав ще одну надважливу ідею – помогти заради того, щоби не допустити до гріха. Щоби стримати завчасу. У тому й диво. То, що сталося з легендарними дівчатами, яких миколайський дар визволив від гріхопадіння.
Але була у нас одна дорога і люба тітка. Не знати чому, вона вчила нас із маленьким братом, що чемність, школа і таке всяке не є аж такими важливими. При цьому шістдесят років тому вона бачила Миколая. Була страшна війна. А вона бачила когось, хто приніс до покою деревце. І був дуже подібним на єдиного чоловіка, який за цеї війни лишився у цьому домі.
І вже потому, через тих шістдесят років, ми бачили, як паперова торбинка з миколайчиком висіла на клямці дверей до її покою. Вона не хотіла, аби Миколай заходив дальше.
Читайте Тарас Прохасько: Треба поговорити з ювеліром
Comments are closed.