Тепер, коли дитині майже п’ять років, а світає значно пізніше, наша рання ранкова гра стає все цікавішою. Лежачи на широкому ліжку, присуненому просто під нещільне вікно, розповідаємо один одному, які звуки чуємо, і що ті різні звуки мають або можуть означати.
Його досвід і уява стають щораз багатшими. Тож і слів, і речень, задіяних у описові феномену, потрібно більше і більше, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Займаємося таким чином тим, що є найсуттєвішим у особливій функції людини: говоримо, промовляємо, перебуваємо у ріці мови, перетворюючи матерію матерії у матерію мови. Матерія матерією, але й Духа, який проявляється передовсім як звучання, перекладаємо на знакову систему мовлення.
Бо світ – це поліфонія, яка тільки тим, хто не прислухається до окремих партій і не здатний із хаосу всьогості вибудувати гармонійні інтервали, називаючи їх словами, може видаватися какофонією.
Ніч, завдяки логічному наголосові, перенесеному із побачення на почутість, є передовсім царством звучання. Може, ще й тому, що прийнято вважати, що вона – тиха.
Зі всіх десятків і сотень першорядних і еннорядних персонажів пригодницьких романів, прочитаних від дитинства до ранньої юності, мені назавжди запам’ятався тільки один тьмяний і гучний образ. Забув, з якої історії, забув, яку роль він там відігравав, здається, щось у Амазонії, бо були ягуари, широкі нічні ріки, мангрові зарості, примітивні народи, бандити, каучук, мисливці та інші нищівники первісної природи…
Читайте Тарас Прохасько: Пощо
Той мисливець, про якого кажу, був майже незрячим – три пари різних окулярів у різних комбінаціях мало що міняли у його образку реальності. Але він мав ци від народження, ци вироблений холєрсько усвідомлений слух. Найкращий стрілець у реґіоні, який практично нічого не бачив, але вичислено ціляв на слух, тобто на звук. Не дивно, що він позабивав собі значно більше ягуарів, ніж конкуренти без патології. Бо ж тим всім важко давалася ніч, коли власне ягуари вилазять із своїх химерних домівок залагодити усі дрібні і поважні справи.
Дитина каже правильно. Це вже встали сусіди зверху, були в туалеті і спустили воду. Наша знайома бабка-прибиральниця відірвала від згортку пластикову торбу, накинула її зверху на чавунний смітник, копнула його гумовим чоботом і пересипає сміття із смітника у торбу, багато фляшок, три-чотири, з тонкого шкла, півлітрові від пива, голосно рипнув паркет в коридорі від нечутних кроків кота, він біжить в середньому темпі, під далеким мостом зчепили вагони на колії…
Я слухаю. Іноді допомагаю підібрати слово, розмазуючи картину у всі боки. Але завжди, кожного темного ранку, натягаючи на нас двох коц, який він зсуває піднятими догори ногами, прошу ще про кілька хвилин свого спання – щоби зловити перебитий сон.
Ясно, що темно. Зрозуміло, що нічого вже не зловиш, коли дитина говорить на вухо товкмачення зовнішніх звуків. Натомість закриті очі, намагання розслабитися, розрівнятися, розпластатися, умовний умовий еквалайзер, яким стишуєш і підсилюєш тембр і вібрації дитячої медитації вголос, несподівано кожного темного ранку скидають пам’ять свідомості у кар’єр надто гучної тиші усіх ночей, після яких залишився хоч якийсь інтервал, якого годі потім відтворити на клавіатурі фортепіана. Дух.
Читайте Тарас Прохасько: Любов натвердо
Морозне потріскування зірок, храпіння і пердіння расових коней у стайні, тремтіння погано закріплених незакітованих шиб від поїзда, сам поїзд, убивчий повторювальний ритм його усіх осей на повороті через вигнутість ярів і горбів, тертя полину до стіни хати, завивання вітру у комині, замерзання верхнього шару води у відрі з водою, шалені птахи, ув’язнені мотилі, голодні миші, швидкісні шини добрих авто на доброму асфальті, горіхи, здуті на дах, естафета гавкоту псів, шурхіт листя і гілок через ненормально теплий осінній вітер… Життя, наповнене звучанням, Духом, перекладом на мову і знов озвученням. А часом так тихо, дійсно тихо, що мусиш хоча би потерти висохлими руками, вдаритися чолом у одвірок, випустити з рук алюмінієве горнятко з водою, щоби відчути присутність Духа і не скрутитися у позу ембріона.
