Наприкінці вересня у столиці Ізраїлю Тель-Авіві вихідці з України протягнули живий «ланцюг миру». Активісти із запаленими свічками вшанували пам’ять загиблих під час українсько-російського військового конфлікту. Сотнями плакатів на івриті та англійській мові із синьо-жовтою символікою вони прагнули привернути увагу багатьох міжнародних організацій, які мають тут офіси.
Колишній франківець Олександр Лейцін розповів «Репортеру» про те, як країна десятиліттями живе у стані війни, на чому тримається та чого прагне.
З липня цього року Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) проводить антитерористичну операцію. «Кампанія «Нерушима скала» стала відповіддю на постійні обстріли ізраїльських земель, – каже Олександр Лейцін, нині мешканець міста Ашдод. – Їх здійснюють бойовики угруповання ХАМАС із Сектора Гази, що належить Палестинській автономії. Було оголошено перемир’я, але бойовики його не дотримувалися. Тільки за липень вони зробили 900 обстрілів з 2462 ракет. 559 із них збила ізраїльська система ПРО. Від ракетно-мінометних атак 12 людей загинули, 63 отримали поранення».
За словами Олександра, ізраїльська АТО ведеться за стандартами, немислимими для якоїсь іншої армії. Це й припинення вогню в односторонньому порядку, і навіть попередження населення про бомбардування. Наприклад, на житловий будинок із розміщеною там ракетною установкою терористів ще до атаки скидається невелика шумова бомба – щоб мешканці змогли евакуюватися…
«Є популярний міф про те, що палестинців штовхають на війну безробіття та жахливі умови життя, – розповідає Олександр Лейцін. – Однак чомусь забувають, що в 2005 році, прийнявши угоду про одностороннє виведення своїх військ та ліквідації єврейських поселень із Сектора Гази, Ізраїль залишив там чудову сільськогосподарську інфраструктуру. Палестинці знесли її за кілька годин».
Жодні переговори й уступки до миру не приведуть, бо агресору це невигідно, вважає колишній франківець.
«От уявімо, що Газа раптом стала тихою Естонією, – говорить він. – Тобто, палестинський командир, який відправляв у бій солдат та отримував за це багато грошей, раптом стане чиновником, що відповідає за каналізацію. А шкільний учитель тоді має прийти в клас і сказати, що палестинці погано живуть через низький рівень освіти, корупцію та відсутність прав у жінок. Може таке бути? Ні. Адже легше звинуватити в усіх бідах євреїв. Ізраїль хоче миру, в можливість досягнення якого повірив ще в 1990-ті роки. Тоді укладено кілька мирних угод».
За словами Лейціна, ізраїльтяни, як і інші цивілізовані народи, хочуть витрачати гроші не на літаки й ракети, а на дешеві авто, доступні квартири, недорогу освіту, як мінімум – на достатню кількість ліжок у лікарнях. Бо й тут хворі іноді лежать у коридорах. В країні, створеній у пустелі, прагнуть вирощувати фрукти й овочі, розводити рибу. Натомість їм доводиться захищатись від ракетних обстрілів, йти на резервістські збори, навіть розвіювати міфи про те, що євреї отруюють воду в палестинських колодязях.
Ставши громадянином Ізраїлю, програміст Олександр протягом 10 років ходив на збори резервістів. «Перше, що вразило, – пригадує він, – це коли виставили ящики з патронами і сказали брати, скільки треба. Через тиждень усі пішли зі зброєю додому. За радянськими мірками – абсолютно нереальні речі. Резервісти вважаються головною силою армії. Тягнуть цю лямку десь років 20, хоча можна й «відкосити». Але в частині завжди знаходиться кілька чоловік, яких за віком уже не кличуть, а вони самі йдуть – добровольцями».
Юнаки служать три роки, дівчата – два. Призовний вік – з 18 років. Єдину дитину в сім’ї беруть у бойові частини тільки з письмового дозволу батьків. Втекти від армії призовники зазвичай не намагаються, хіба що з релігійних міркувань. Або ще люди дуже лівих поглядів. Йдуть служити з багатьох причин – від потреби захищати свою країну до бажання отримати престижну професію. Служба – як вступ до університету. В усі престижні частини великий конкурс. На певні військові спеціальності вчать довше, тож і служба триваліша. Майбутній програміст має відслужити шість років, але далі може вже не йти до університету.
Офіцерами в армії Ізраїлю стають рано. Тут немає військових училищ, а офіцерські курси проходять під час строкової служби. Років через два вже можна мати офіцерські погони, але отримати їх нелегко. Рядовий і, наприклад, начальник Генштабу носять однакову форму. Орденів і медалей нема – лише планки. Їх навіть у найзаслуженіших дуже небагато. Стосунки між офіцерами теж інші. Так, полковник може запросто зварити каву капітану.
«Хто бачив радянські армійські стосунки, той зрозуміє», – каже Олександр.
Буває й таке, що сім’ї їдуть з країни, рятуючи дітей від армії. Але потім молодь часто сама повертається служити. Олександр наводить приклад:
«Хлопець, що живе в США, умовив батьків відпустити перед навчанням до ізраїльській армії. Тут він став офіцером, і наразі ні про університет, ні про повернення додому чути не хоче. Влітку прилетів цілий літак американських хлопців і дівчат – служити в нашій армії. У мене в будинку живе юнак-аутист. І він наполіг, щоб армія знайшла і для нього посильну справу!».
Ізраїльтяни надають Україні різноманітну благодійну допомогу. Це і створення реабілітаційного центру для поранених у зоні АТО, і прийом найважчих на лікування. Волонтери відвідують військові госпіталі. Група ізраїльтян, колишніх громадян України, створила відеокліп про єдину й неподільну Україну.
Ізраїль знає, що таке війна, тому він проти війни, де б вона не була.
Comments are closed.