Вулиця Романовського

Цій вулиці пощастило закріпитись на сторінках сучасної української літератури. Письменник Юрій Андрухович вивів її в есеї «Ерц-герц-перц».

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

«Дванадцятилітньою дівчинкою моя бабця Ірена Скочдополь побачила ерцгерцога Франца Фердинанда у відкритому автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими поглядами незлічених мешканців Станиславова, що вишикувались обабіч вулиці Романовського, чи то пак Romanowskigasse, спадкоємець австро-дунайського трону з дружиною й кількома віце-спадкоємцями на задньому сидінні особистого, скажімо, «лорен-дітріха» відбував у напрямку залізничного двірця, звідки вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці…».

Факт присутності в нас ерцгерцога, якого згодом застрелив терорист, викликає сумніви. Що ж до вулиці Романовського, то до прокладання сучасних Лепкого (1893) та Грюнвальдської (1910) з центру до вокзалу дійсно можна було потрапити лише по ній.

Вона виникла у 1870-х і майже одразу отримала ім’я Мечислава Романовського. Це польській поет, народився у селі Жуків Тлумацького району, вчився у Станиславівській гімназії. Загинув у антиросійському повстанні 1863 року.

Свою теперішню назву — Гаркуші — вулиця отримала наприкінці Другої світової. Тоді в бою під угорським містом Мішкольц загинув полковник Микола Гаркуша. Перед тим його полк відзначився при виз­воленні від німців Станіслава. Тут його і поховали. Водночас перейменували вулицю Романовського, яка за окупації була Коновальця. При масовому перейменуванні в 1990-х вулиця Гаркуші лишилась — насамперед через те, що полковник був українцем.

Але перенесемось на початок ХХ століття. Найпараднішою на пош­тівці виглядає кам’яниця ліворуч. Її протягом 1897-1898 років звели на замовлення домовласника Йосипа Вайсгауса. Третій поверх він здав в оренду страховому товариству імені Принцеси Гізели, але не на довго.

Серйознішим винаймачем виявилось Гірниче управління, яке відало корисними копалинами — при чому не лише у станиславівському окрузі, але й у 32-х повітах Галичини. Управління працювало і за Австрії, і за Польщі.

Після Першої світової кам’яницю купив чиновник Фридерик Левентер. Він мешкав тут сам, здавав квартири ще десятьом родинам. Нині будинок втратив декоративні кулі на даху, втім «прикрасився» кондиціонерами й супутниковою тарілкою. А ще замість двох окремих входів тепер бачимо арку — можливо, її пробили ще за Польщі.

Наступний будинок (Гаркуші, 9) теж побудований на кошти Вайс­гауса, але вже у 1900-ті. Він вважається одним із найперших зразків модерну в місті. Його теж викупив Левентер, який володів ним до приходу перших совітів. А потім аж до 2004-го тут функціонував обласний військкомат, а через три роки сюди в’їхала міська прокуратура.

На протилежному боці вулиці Романовського височіє триповерхівка з глухою бічною стіною. Це Гаркуші, 8. Будинок у стилі еклектики належав рестораторові Флейшнеру. Ракурс поштівки не дозволяє розгледіти її пишний декор і чотирьох атлантів на фасаді. Чомусь невідомий архітектор розмістив їх асимет­рично, і відтоді кожен балкон тримає лише один гіпсовий чолов’яга. Останній польський перепис подає вже іншого власника — доктора медицини Йосипа Гарніка.

Цікавим є невеликий будинок на передньому плані. Його збудували у 1880-х, а розібрали у 1991 році для зведення багатоповерхівки. Тут мешкала українська родина Скочдополів, нащадком яких є вже згаданий Юрій Андрухович. Найвідомішою з них була Дарія Скочдополь (1904-1980) — провідна пластунка, член управи Станиславівської філії Союзу українок, організаторка Всесвітнього жіночого конгресу, що відбувся в нашому місті у 1934 році. Активна діячка української діаспори, вона залишила змістовні спогади про школу сестер Василіянок в «Альманасі Станиславівської землі».

Зверніть увагу на чоловіка, що позує біля водяної помпи. Раніше подібних помп на вулицях було багато. Їх порізали відносно недавно.