Італійський щоденник, 26 квітня Володимир Єшкілєв Архітектори всіх часів прагнули побудувати таку будівлю, яка сама у собі була б самодостатнім світом. Яка б не потребувала якогось іншого світу за своїми мурами. Яка б дорівнювала світові. Піраміда фараона Джосера була першою з таких самодостатніх будівель?світів. А на теренах Європи найграндіознішою спробою універсального Панекона став римський собор Святого Петра на Ватиканському пагорбі.
Його побудували над криптами одного з найперших християнських катакомбних цвинтарів. Це таємне кладовище виникло у першому столітті поряд з великим Цирком Нерона, де страчували християнських мучеників і де, згідно з більшостю свідчень та легенд, було розіп’ято лідера апостольської корпорації Кіфу, нареченого в традиції Петросом. Тіла замучених вночі приносили на цей цвинтар. Тодішні Римські єпископи, котрі давали собі ради без коштовних мітр, тронів і швайцарських гвардійців, при світлі смолоскипів відспівували загиблих одновірців.
Руїни кривавого античного Цирку свого часу стали джерелом будівельних матеріалів для давнього храму, збудованого на честь святого Петра імператором Костянтином Великим. Той собор теж був просторим і славним, але його трикупольний спадкоємець, запроектований Браманте і завершений Берніні та Мадерно, перевершив його та й усі християнські храми розмірами, величчю і розкішшю внутрішнього оздоблення.
Цей собор важко, майже неможливо навіть обдивитися за один день. Кожна з ніш двохсотметрових нефів ховає в собі несподіваний для відвідувача мистецький скарб. Пам’ятники Папам вражають естетичною довершеністю, бездоганним смаком, ретельною обробкою напівкоштовних каменів та ман’єристичною граціальністю статуй. Канова, Берніні, Полайоло, ді Камбіо перетворили брили мармуру, онікса, малахіта і яшми на колони, портали, бганки папських мантій, крила янгеляток-путті, химерні вигини саркофагів і балдахінів.
Тут можна захлинутися мистецтвом, втратити відчуття часу і простору. Мистецтва тут аж надто багато, воно переможно заповнює кожний квадратний метр собору, воно всіма площинами підноситься до світлого безмежжя куполу Мікеланджело і зливається з таємничим мороком у гробниці Інокентія Восьмого. Воно світиться золотом кам’яних тіар і вінців, виринає з-під яшмової «ковдри» зловісним скелетом з годинником у руці на монументі Папи Александра Сьомого і спочиває разом із левами роботи Канови у підніжжя монумента Климента Тринадцятого.
Коли очі фатально стомлюються від блиску полірованого каміння і сухозлітки, починаєш шукати щось відмінне від нагромадженої за довгі століття тріумфуючої величі. І зупиняєшся біля скромного мармурового пам’ятника. Він присвячений трьом принцам з родини Стюартів — Якобу, Карлу Едварду і Генріху, трьом Претендентам. За династійним правом вони мали стати королями Великобританії. Але тільки за умови зміни віросповідання. Принци відмовилися йти шляхом Генріха Наварського, котрий вважав, що Париж вартий меси. Вони залишилися католиками і Претендентами. На монументі зображені закриті двері і скорботні фігури янголів. Знаки втрачених можливостей у марноті марнот. Знаки невладної слави, яка коронує не в цьому світі.
Після монумента Стюартам ноги самі прямують до Ватиканських гротів, схованих під підлогою собору. Тут панує негасиме сяйво білих світильників, відбите від білих стін. В заглибленнях-едікулах, під кам’яними і металевими надгробками спочивають тіла Римських Понтифіків. Найстаріша тут гробниця — Урбана Сьомого, найостанніша — Іоанна Павла Другого, біля якої цілодобово моляться симпатики покійного Папи. За скляними дверима — едікула святого Петра, прикрашена фрескою Кавалліні і величезними канделябрами з литого срібла. Це — найбільша святиня собору Сан-П’єтро.
Тут спочивають нетлінні мощі рибалки, якому судилося стати першим пастирем вселенської громади послідовників Христа. Не блискучому богослову Павлу, не войовничому Симонові Зелоту, не богонаснаженому Іоаннові, не братові своєму Іакову, а неписьменному Петру Син Божий довірив свою Церкву. Шлях, з якого не дано зійти смертному, привів рибалку Петра до столиці всесвітньої Імперії. До самісінького центру Ойкумени. Шлях цей закінчився на арені Цирка Нерона, закінчився серед крові, криків, гарчання диких левів, молитов і ненависті натовпу.
Світ з того часу трохи змінився. Задля засвідчення цих змін спорудили Собор, рівний світові. В цій історії мене особисто вражають дві речі: поразка, перетворена часом на перемогу й неймовірне напруження духу, через яке великі люди намагалися пояснити цю перемогу собі, сучасникам і нащадкам. Напруження, що стало самодостатнім. І пояснює тепер само себе.
Я виходжу з найголовнішого храму Заходу. Мені здається, що ця історія ще не добігла кінця.
