Володимир Єшкілєв У неділю у центрі «Є» відбувся круглий стіл «Присутність літератури». Говорили, зрозуміло, про неї. Про літературу. Підводили проміжні підсумки розвитку вітчизняного літпроцесу. Думали над тим, чому не справдилися оптимістичні прогнози середини дев’яностих, коли здавалося: над світової гуманітарною ареною сходить сонце українського письменства. Зрозуміло, що до єдиної думки не прийшли, та й не буває в таких дискусіях єдиної думки.
Чому не справджуються оптимістичні сценарії? Можливі відповіді: виявляються запізнілими на сто двадцять років; не співпадають з астрологічною ситуацією у південному секторі Чумацького шляху; пропиваються по дорозі; заспівуються гімнами і закидуються гімном; долучаються до урядових програм і президентських указів; обговорюються в телешоу; викидаються на смітник разом з оптимістами; губляться у біотуалетах під час революцій; псуються при використанні. Останнє відбувається найчастіше і є невіддільною ознакою ситуації мистецтва.
Ще в кінці дев’ятнадцятого століття, у добу мутного абсенту і легального кокаїну, в середовищі приятелів Маларме сформулювали парадокс. Згідно із ним будь яке високе стратегічне мистецтво є мистецтвом невблаганного псування сценаріїв. Високе мистецтво народжується у глючних хащах непрямого цитування, коли поезія перетворюється на динамічну медитативну мозаїку. З такої мозаїки, з дикої і незатишної колиски наснажена свідомість митця (наснажена драпом, алкоголем, сексом, перепадами атмосферного тиску, дзвінком іншого наснаженого митця) виймає небачену мозаїку переплетених послань, підсвідомих згадок. Саме вони, а не продукт розумових зусиль, вбивають наповал уяву тих, хто вживає попкорн в м’яких кріслах кінопалаців.
На цьому рівні поезія — поза конкуренцією. Vera incessu patuit dea — Хода Її виказує в ній справжню богиню. Поезія — це могутній інструмент псування сценаріїв. Схем мистецьких і немистецьких. Поезія у кращі часи зупиняла політичний маразм. Тепер, здається, навпаки — вибори, перевибори і тупіт політично стурбованих хамів зупинили поезію. Зупинили і мочать її у розрекламованій фестивальній махновщині.
Поезія є могутньою зброєю. Досі недостатньо оціненою тими, хто хоче програмувати мізкові апарати мільйонів пересічних піплів. От, скажімо, минулого тижня відзначали семидесятиліття Тараса Мельничука. Свого часу цьому поету-метафористу вдалося створити оригінальний і парадоксальний образний простір, від якого і в наші часи зручно відштовхуватися і падати, падати, падати у прірву «перепризначення» словесних і образних смислів. Тут злітає оповідальне м’ясо та оголюються структури. Саме там, у структурах — заповітні ключі від найглибших підвалин самобутності людини, її суверенного відчуття світу.
Той, хто оволодіє цими фундаментами на рівні опорних сигналів мотивацій — оволодіє мистецтвом псування сценаріїв, озброється високоточними методами «перемикання свідомості» сотень тисяч слухачів, глядачів та всіх тих, хто — здається — без сенсу колупається в носі. Порівняно з цим завданням всі технології і контртехнології пропаганди є речами другорядними і підпорядкованими. Адже вони не претендують на те, щоб зіпсувати сценарій, наситити його отрутою, розірвати, як мавпа газету.
Здається, ключовими елемен-тами поетичного руйнування світу є, переважно, особливі стосунки між іменниками та дієсловами. Чому, наприклад, контент-аналіз (дослідницька практика на основі підрахунку словоутворень) поетичних творів того ж Мельничука виявляє стійкий зв’язок між словами «млин» і «воювати, битися, боротися»? Й при цьому проміжним словом виступає «камінь». Яка кнопка включення всесвітніх механізмів захована під накривкою цих словосполучень? Що перемелюють невидимі млини структур підсвідомості людини, яка читає таку поезію? Я намагаюся визначити і наштовхуюся на попередження поета. На попередження з того світу:
й мені призналася
бджола найменша:
поправ цю рамку
чужинцю
Comments are closed.