Людям притаманно мислити подібностями. Так простіше. Зустрічаючи щось нове й незвичне, людина починає знайомство з думки: «На що воно похоже?». А коли подібність уже встановлена, то це нове і незвичне сприймається вже тільки через придуманий образ, через такий собі «фільтр подібності». Якби індіанці не вирішили, що воїни Кортеса подібні до зображень їхніх богів, держава ацтеків нізащо не зазнала би такої ганебної поразки. Якби мій знайомий не вбив собі в голову, що його подружка є точною копією Брітні Спірс, він ніколи не потрапив би у шлюбну пастку і не ходив би тепер з трагічним виразом на мармизі. Якби українські виборці не бачили у вітчизняних політиках героїв народних казок, то… Проте, це вже окрема тема.
Тепер, коли світові процеси набувають нових і незвичних форм, навіть досвідчені аналітики намагаються мислити через призму подібності. Політичні заворушення у Тунісі та Єгипті порівнюють з подіями в Україні шестирічної давності. Харчову кризу, яка повільно, але впевнено, насувається на планету, порівнюють із зерновою кризою початку шістдесятих. А глобальну американсько-китайську торгову війну вперто розглядають як повторення тридцятилітньої давності конфліктів між Вашингтоном і Токіо.
Насправді всі примари подібностей лише вводять в оману. На нас насуваються не «повторення» і не «подібності». На нас наступає майбутнє. Корені якого заглиблені іноді у ті явища та процеси, які пройшли повз нас непоміченими.
Світ, зокрема, практично не зреагував на закінчення двовікового «просвітницького» проекту, відлуння якого в Україні відоме під совдепівським брендом «ліквідації безграмотності». Два століття найавторитетніші люди зі світовими іменами стверджували і повторювали, що всезагальна освіта подолає практично усі тисячолітні проблеми людства. А коли мети було практично досягнуто, тема раптом зникла з інформаційного обігу. Просвітницькі проекти перестали хвилювати ЗМІ та інтелектуальну еліту.
Більше того, почався різкий відступ у якості та доступності освіти. Виявилося, що широкі маси, отримавши освіту, зовсім не змінили своїх пріоритетів, відомих від часів Давнього Риму. Хліба і видовищ! Розвинута радянська освіта не створила людей нової якості. Високоосвічена інтелігенція СРСР, як тільки відкрилась така можливість, між проектом побудови світлого майбутнього і ковбасою обрала ковбасу. І не варто шукати у цьому виборі повторення середньовічної варваризації. Це радше чергова поразка просвітницької романтики. Поразка, з якої виростають теперішні події та тенденції. Виростає світ «варварства ХХІ століття», яке замішане на суміші соціальних інтернет-мереж і феноменів новітнього язичництва – від зіркових культів до різновидів фронтального гламуру.
Майбутнє варварство не буде з чим порівнювати. Адже воно вийде не з диких степів легендарної Тартарії, а одного дня підведеться з дивану та остаточно знесе ту хитку конструкцію, яка називається культурною традицією. Зрештою, тої традиції вже майже немає. Тому що «реальним пацанам» сучасного світу культура потрібна лише як принагідний ресурс для виробництва розваг. А з точки зору розвитку розваги є глухим кутом, бо вони самодостатні та самі по собі нічого не продукують, окрім безпосереднього задоволення. І порівнювати їх можна лише з іншими розвагами. Або навіть не напружуватись на порівняння.
