«Я ніколи не купую ніякі нагороди, — говорить Лідія Шкрібляк. — Краще витрачу гроші на тренінг, адже в житті треба постійно вчитися й рухатися вперед. Чудес не буває — якщо ти зупиняєшся, то дуже швидко опинишся позаду».
«Репортер» продовжує досліджувати історії успіху відомих людей. Цього разу в рубриці «Статус» — Лідія Шкрібляк, підприємець, екс-депутат міської ради, власниця театру кіно «Люм’єр» і ресторану «Фран-Ко».
Інвестувати у себе
Пані Ліда — з Яворова, села на Косівщині, яке здавна славиться народними ремеслами, різьбярством. Шкрібляків там багато. У Яворові вона ходила до школи, а от далі вчилася аж у Молдові (Кишинів). Спершу — у фінансово-економічному технікумі, а потім в університеті, за спеціальністю «Фінанси та кредит».
Як її туди занесло? «У наше село 16 років поспіль приїжджали чотири молдовські лікарі з родинами, — розповідає Шкрібляк. — За будь-яких умов вони завжди знаходили два тижні на відпочинок у Карпатах. І коли я росла, вони мені щоліта говорили: виростеш і приїдеш вчитися до нас. У 16 років я таки не встояла та поїхала до Кишинева».
Після навчання Лідія Шкрібляк три роки пропрацювала бухгалтером у молдовському науково-дослідному інституті центру охорони здоров’я матері й дитини. То була велика клініка з персоналом майже 1000 працівників. Але потім все одно повернулася до рідного села та вийшла заміж за Ярослава Шкрібляка — односельця, однофамільця.
«Чоловік після університету отримав роботу в школі, а я працювала у двох установах — бюджетній і комерційній, — пригадує пані Ліда. — З появою першої Міжнародної Школи Бізнесу подала туди документи. Хотілося спробувати себе, інвестувати гроші у своє навчання. У тій школі я зрозуміла, наскільки цікавим є пошук нестандартних рішень чи підходів до звичайних робочих питань».
Але своїм головним проектом Лідія Шкрібляк називає народження сина. Це сталося вже після бізнес-школи. Коли хлопчику було три роки, Шкрібляки відкрили перший у Косові приватний салон-перукарню.
Згодом Ярослав отримав роботу керівника західноукраїнського агентства сприяння іноземним інвестиціям, тож сім’я переїхала до Франківська. Тут Лідія Шкрібляк заснувала фірму «Будмакс», якій зараз уже 12 років. За цей час підприємство займалося різними речами: будматеріалами, експортом-імпортом тощо.
«Я постійно міняла напрямки, це складно, бо кожен має свою специфіку, — каже пані Ліда. — Тому ми хотіли створити якийсь довготривалий проект. Тоді якраз у Києві з’явилися перші приватні кінотеатри, а в нас вони були занедбані. Так виникла ідея «Люм’єру».
За її словами, спочатку вони не розуміли, за яку складну справу взялися. А навіть технічно то було дуже непросто. «Нині це єдиний кінотеатр в Україні, де один зал розташований над іншим, — пояснює Лідія Шкрібляк. — І якщо не робити додаткової серйозної звукоізоляції, то система звуків перемішується. Раніше таке допускалося, зараз — ні. Тому спеціально під нас робився проект системи плаваючої підлоги».
Одна команда
Однією зі складових успіху Лідія Шкрібляк вважає свою команду. Каже, найбільший капітал — люди. У колективі театру кіно «Люм’єр» є приблизно 50 працівників, і більшість із них працюють з відкриття закладу (шість років).
«Я отримую неабиякий кайф, коли запалюю їх якоюсь ідеєю, коли в них горять очі, й вони працюють з відчуттям «ліктя в команді», — продовжує підприємець. — А от коли в когось поганий настрій чи самопочуття, то кажу, щоби краще не приходили на роботу. Адже вони передають погану енергетику нашим гостям».
Настрій у колективі — окрема тема. Пані Ліда намагається застерегти своїх працівників: не дозволяє працювати багато змін підряд, не залишає без відпустки чи вихідних, двічі на рік обов’язково влаштовує корпоративні вечірки — на Новий рік і на річницю «Люм’єру».
Усі корпоративи — з поїздками. Так, «люм’єрівці» вже їздили і в Гошівський монастир, і на скелі Довбуша, і на «Буковель». Каталися на «Карпатському трамваї», сплавлялися по Дністру. Екскурсії, вечеря, шашлик, дискотека.
До усіх вечірок придумують тематику й відповідний дрес-код. Це може бути спортивне свято чи кіно-вечірка у голлівудському стилі із врученням «оскарів» за хорошу роботу. А на три роки фірми всі мали виглядати як трирічні діти.
«Персонал прийшов із візочками, слинявчиками, іграшками, пустушками, ведмедиками, панамками, — сміється пані Ліда. — Ігри, конкурси — було дуже весело. Після таких свят люди надовго заряджаються позитивом, вони з більшою охотою допомагають один одному. Ніхто не скаже: це не моя робота…».
Таким чином у формі свята Лідія Шкрібляк намагається виховати у своїх працівників командне відчуття, вчергове наголосити, що вони — одна команда. І їхня комплексна послуга якісна тільки тоді, коли кожна людина, на кожному етапі, зробила свою роботу якнайкраще. Можна приготувати дуже смачний салат, каже пані Ліда, але погано помити тарілку, невчасно відкрити двері, не протерти стіл, то справити приємне враження вже не вдасться.
Розумна країна Голландія
Основним своїм захопленням Лідія Шкрібляк називає роботу. Адже займається улюбленою справою. Та, крім цього, любить подорожувати. Найбільше їй подобається стара Європа: Італія, Іспанія, а за останній рік вона закохалась у Голландію. Саме там у технічному виші вчиться на спеціальності «Створення креативних технологій» її син Артур.
«Мене вразило, як голландці люблять свою країну, бережуть її, шанують, — говорить пані Ліда. — Як зберігають пам’ятки, як щодня відвойовують територію у води, раціонально використовують землю. Мають велику повагу до тварин і рослин. У них є навіть швидка допомога для тварин!».
Каже, стільки інвалідів, як у Голландії, в житті не бачила. Бо в нас їм навіть на вулицю важко вибратися, а там для них усі умови: спеціальні стоянки, автомобілі, доріжки. Там інвалід — це святе.
«Голландія в нас чомусь асоціюється тільки з дозволеною марихуаною та вулицею червоних ліхтарів, — зітхає Лідія Шкрібляк. — А насправді це настільки красива й розумна країна, що такі речі просто боляче слухати. Голландцям це нецікаво, вони туди не ходять. Ці речі — чисто туристичні, а вулиця червоних ліхтарів — взагалі атракція».
У Голландії, продовжує пані Ліда, продумана кожна дрібниця. Чистесенькі корови самі ходять доїтися до апаратів. Для хорошого настрою їм включають класичну музику. Селяни спеціально розраховують, як їх годувати, бо для доброго сиру має бути одна жирність молока, а для сметани та масла — інша…
А щодо краси, то Лідії Шкрібляк у Голландії дуже подобається квітковий парк Кьокенхов. Каже, він найкращий у світі, 32 гектари квіткового щастя.
«Колись давно один багатий чоловік, гуляючи своїм маєтком, підійшов до будиночка прислуги та побачив красиві клумби, — розповідає голландську легенду пані Ліда. — Він спитав: хто висаджує такі красиві квіти та чому їх немає в його парку? Йому сказали, що це кухарка. Потім він у неї закохався, але коли справа дійшла до весілля, вона захворіла та померла. Тоді він подарував цей парк людям, але за умови, що там завжди будуть висаджувати квіти. Нині це просто величезна квіткова казка».
З кожного по нитці
Була Лідія Шкрібляк і депутатом — Івано-Франківської міської ради п’ятого скликання. На сьогодні це її перший та єдиний досвід у політиці. Каже, коли починала робити кінотеатр, то стикнулася з багатьма абсурдними речами. Від міської ради просила дозвіл за дозволом, просила прийти та подивитися на стан реставрації приміщення, але нікого воно не цікавило. Тоді зрозуміла, що в подібних ситуаціях бувають і багато інших підприємців. Тому пішла в депутати — за її словами, щоб допомагати людям, які хочуть щось робити. Працювала в комісії з питань підприємництва. І то було непросто.
«Я небайдуже ставилася до всього, можливо, занадто пропускала через себе, — говорить пані Ліда. — Мені було дуже важко йти проти себе. Наприклад, я розуміла, що то прекрасна людина, але питання, за яке просять проголосувати, не є найкращим для міста та громади. Мені було дуже важко йти на компроміс із совістю. Вчилася ходити по лезу, приймати розумні рішення, які б не суперечили моїм принципам».
Коли закінчилася каденція, пані Ліда лишила політику. Більше не балотувалася. Відчула, що треба більше бути в сім’ї. Нині каже, що бути депутатом — це велика відповідальність і великий шмат роботи. Мовляв, це не просто ходити на засідання та піднімати руку.
Лідія Шкрібляк постійно вчиться. Недавно була на тренінгу з ресторанного бізнесу, відбору кадрів, рекламним бюджетам. Каже, навіть якщо дуже добре знаєш тему, то все одно завжди знаходиш якесь раціональне зерно.
«Я не купую нагороди та дипломи, — говорить вона. — І мені приємно, що ресторан «Фран-Ко» двічі потрапив у перелік 100 кращих ресторанів України. Насправді для мене «Люм’єр» та «Фран-Ко» — це не просто бізнес, це майже мої діти, і для них я стараюся працювати якнайкраще. Крім того, відчуваю соціальну відповідальність, вважаю, що починати треба з себе: от, що особисто я зробила для міста, для людей? Ми стараємося підтримати все, що робиться в місті. Відчуваю, що молодь багато хоче робити, у них фонтаном б’ють ідеї, тому допомагаю чим можу. І хоч це невелика допомога, але з кожного по нитці…».
Comments are closed.