Людина-диво. Крутості цього хлопця нема ніяких меж, а його історія заставляє вірити у добро. Він переповнений любов’ю і довірою до життя, а також стійкістю і сильним характером. Таким є наш Михайло Когут і він запалює своєю щирістю та шаленою жагою до життя усіх довкола, пишуть у центральній міський лікарні.
Я родом із Івано-Франківська. Мені 22 роки. Народився у багатодітній сім’ї, де я серед усіх наймолодший. Маю трьох братів і сестру. Всі ми дуже активні і творчі. Зростав в атмосфері любові, яку нам привили мама і тато, – розповідає Михайло. – Між нами ніколи не було заздрості, конкуренції чи поділу батьківської уваги. Ми могли тлумитись по-хлопчачому, але завжди були друзями і мене це навчило командної взаємодії. Багатодітна сім’я – це дуже весело і класно, всім раджу. Я теж хочу трьох дітей. П’ятьох не знаю, чи знесу, а от мої батьки – залізні люди, що всіх нас витерпіли. Зараз мій найстарший брат, до речі, також воює на Запорізькому напрямку, а двоє інші – офіцери запасу.
Михайло Когут завжди був активною творчою особистістю:
Організовував техно-вечірки, творчі вечори, брав участь у різноманітних фотосесіях, виставах, – каже він. – Мені це подобалось, тому планував поступати в інститут культури і мистецтв в Києві. Але батько хотів, щоб я мав технічну спеціальність, я його послухав і тому поступив на геодезію і землеустрій. Довго я там не протримався і через два роки залишив навчання.
Читайте: У Косові «План Б» одягає військових у модні принти
Далі життя занесло Михайла на строкову військову службу:
Там хотіли зробити з мене військового, тому «штормили» дуже сильно. Але я думав собі, що от відслужу, навчусь дисципліни та й матиму спокій. А тут почалась повномасштабна війна.
Зізнається, що перетворити його в людину системи таки не вдалось. Але от крутим військовим Михайло Когут захотів стати. Адже після закінчення служби він пішов добровольцем у десантно-штурмові війська.
Фізично я був готовий і морально-психологічний стан підходив, – розповідає Михайло Когут. – Пройшов інтенсивний курс штурмовика. Я дуже спокійно завжди до всього ставлюсь і на позитиві, тому з посмішкою зустрічав усі проблеми. На війну я пішов разом із своїм найкращим другом з позивним Шакіра, з яким ми познайомились під час строкової служби і який спас мені життя після поранення.
Читайте: Що там в небі? Франківець Михайло Тутов робить прилади РЕР для побратимів
Поранення отримав вкінці квітня цього року:
Ми перебували безпосередньо «на нулі». Була дуже тяжка ситуація і нас обстрілювали. В той момент ми стримували наступ. Прилетів мінний снаряд. Тоді мій друг Шакіра і ще один хлопець були в одній стороні, а я в іншій. Їм – вибухова хвиля і контузія, мені – всі осколки. Я зараз навіть в принципі радий, що все взяв на себе, а їм нічого не сталося. В мене вся права сторона (від п’ятки до лопатки) в осколках. Якби було так сильно поранено нас всіх, то це було б фатально. Хтось повинен був надати медичну допомогу. Я наклав собі турнікет самостійно. А все інше – тампонування, перев’язки робив мій друг… Я бачив тоді його очі повні страху і розумів, що можу померти. Спасло те, що ми обоє вміємо надавати медичну допомогу. Оскільки той третій військовий був у ступорі. Якби не мій друг, то я б стік кров’ю…
Після поранення Михайло 9 годин перебував в окопі, будучи у свідомості та очікуючи, коли його вивезуть:
Це були найтяжчі години мого життя (з 16:00 дня до 1 ночі). Біль була страшна. Тоді, щоб хлопці знали, що я не помер і не заснув, то я голосно молився і співав пісні… Я так сильно просив Бога залишити мені життя… які я Йому тоді тільки аргументи не наводив… і про сім’ю, і про племінників, і що я ще багато всього не встиг… Натерпівся тоді дуже багато, але зараз я з посмішкою про це говорю, тому що я живий…. Ви мене бачите і це мені не сниться… Життя продовжується і воно прекрасне.
Потім Михайла три години евакуйовували.
Це теж було дуже страшно і тяжко, бо нас сильно обстрілювали. Мене відвезли на пункт, де мені залили 2 літри крові. Бо я дуже багато крові втратив. Я був ввесь час у свідомості. Пам’ятаю, як просив лікарів невисоко ампутувати ногу. Від самого початку поранення я розумів, що лишусь без ноги. Але мав страшенне бажання вижити. Коли я зрозумів, що за мною приїхали, то ви собі уявити не можете, як сильно зросла в мені жага життя… Потім я відключився. Через наркози так міцно заснув, що прокинувся аж в Дніпрі. Декілька разів перепитував медсестру де я, бо не міг повірити.
Коли приїхав до Івано-Франківська, то радості не було меж.
Я так тішився… думки… ура, я тут… я вдома… Зараз я в рідному місті в мене крута реабілітація. Мені так подобається команда реабілітологів лікарні на чолі з завідуючим, який всіх об’єднує. Тут всі як одна дружня сім’я. Це дуже позитивно впливає на пацієнтів. Я щодня приходжу сюди з радістю. А заняття на майданчику надворі мені найбільше приносять задоволення. Тут є можливість пограти баскетбол, настільний теніс і навіть шахмати чи помалювати малюнки. Саме такою має бути реабілітація, – говорить Михайло Когут.
Займається з військовим фізичний терапевт Сергій Палівода: «Зараз найголовніше тренувати ногу і укріпити м’язи кукси. За місяць часу в нього вже буде протез. Він швидко мав би навчитись ходити».
Читайте: З полонини у степи. Історія вівчаря та військового Івана Максим’юка
Михайло Когут раніше займався скейтбордингом і зараз має мрії щодо цього: «Я обіцяю, що не просто ходитиму з протезом, але й скакатиму, бігатиму і робитиму різноманітні трюки на скейті».
Завідувач відділення реабілітації та відновного лікування Михайло Кобзей віздзначає, що такі результати реабілітації є можливими:
Цей хлопець має величезну мотивацію і бажання, що найголовніше. Оскільки він раніше займався скейтбордингом, то і з протезом зможе.
У Михайла Когута ще дуже багато мрій і планів:
Хочу відкрити мистецькі заклади і, спілкуватись з товаришами, організовувати різні заходи. Подорожувати… В мене як тільки завершиться реабілітація, стану на протез і гайда по світу. Уявляю собі як у всіх аеропортах мене будуть «облапувати» по повній програмі, адже ж в мене в тілі метал. Це як у фільмі. Буду тепер проходити рентгени різні, щоб полетіти в іншу державу і мене не вважали терористом.
Планує і роботу з ветеранами: «Я б дуже хотів відкрити заклад, де б працювали люди з ампутаціями».
Каже, що в суспільстві немає інклюзивності і більшість місць не пристосовані для людей з інвалідністю:
Поки здоровий, то цього не помічаєш. Але елементарно піти в туалет в якомусь закладі може бути тяжко. А якою перешкодою для мене були сходи. Це я тепер уже перестрибую через три, а перше не знав як дійти. Я комунікативний, а хтось закритий. Підійдіть до військового з посмішкою і ненав’язливо спитайте, чи йому допомогти. Хоча, буває, що він сам може хотіти подолати якийсь бар’єр, то в такому випадку з допомогою пхатись не потрібно.
Михайло Когут переконаний, що більшість військових мусить адаптуватись до мирного життя:
У кожного з нас різне сприйняття обставин, що з нами склались. Хтось після ампутації і повернення у мирне суспільство впадає у депресію. Але я б порадив їм задуматись, що якщо ми вижили, то це ще не кінець і в нас є якась мета.
Читайте: На масаж до своїх. Як у Рогатині волонтери організували масажний кабінет для військових
