Для мене назватися незнайомій людині письменником – це однаково, що наркоманом. Або алкоголіком. Ну, ви бачили колись такого чоловіка, щоб сказав: дуже приємно, а я алкоголік, пише письменник з Франківщини Юрій Винничук на порталі Збруч.
Коли питають, то є відмазка – журналіст. І коли потрапляю в товариство незнайомих людей, то знайомому, який мене туди заволік, кажу: тільки не кажи про мене нічого. Я сам скажу. І на питання «чим займаєтеся?» відповідаю: журналістикою. А за совєтів я був художником з обов’язковим уточненням: художник-оформлювач. А то ще чого захочуть портрет замовити чи стіни розписати.
В банку завідувачка мене запитала: ви, напевно, професор? Я кивнув. Борідка клинцем – це ж так по-проффесорськи. Якби вона запитала, чи я доцент, я б теж кивнув. Якби навіть поцікавилася, чи я, часом, не конструктор космічних кораблів, то й тут я б не заперечив.
Тільки не письменник. Бо це сакральне. Скільки б не заповнював розмаїтих бланків, анкет – всюди пишу «журналіст». Навіть у американському чи канадському посольстві. Бо це таке – журналістів у нас сотні тисяч. Особливо під час виборів. Тоді журналістами стають усілякі качки.
Признатися, що ти письменник, це завжди западло. Бо потім лунає дурнувате питання: а що ви пишете?
Але потрапивши й у таку халепу, я не здаюсь:
– Та там різні фейлетони.
– Гумор?
– Ага.
Одного разу чимчикую собі вулицею, а до мене якийсь чоловік: «Вибачте, Ви Юрій Винничук?»
А в мене ж око накоцане. Я так примружився, просканував його з ніг до голови і відразу вловив небезпеку: щойно признаюся, то почую цілу історію, про яку я конче мушу написати. Бо це неймовірно важливо. І то я, тільки я можу про це написати. Бо ж я – журналіст!
Це вже мій фатум – притягувати стурбованих громадян, вагітних геніальними ідеями, донести які до народу можу лише я. Відколи з’явився Фейсбук, різні пропозиції, прохання щось поширити або дати кошти на щось, усілякі тексти ллються, як з ринви. Серед них, звісно, бувають і толкові, але переважно щось таке, що може вирішити хіба президент.
Одна з ідей, яку мене в Мюнхені просили поширити, така: треба конче проголосити дітей Голодомору ангелами.
Поширюю. А ви собі думайте.
Так от, коли прозвучало моє прізвище, я внутрішньо зібрався і твердо відповів: «Вибачте, Ви помилилися».
І фалюю далі. А чоловік за мною потім довго і напружено дивився.
Це з’ясувалося за хвилю, коли мені назустріч йшов товариш і запитав: «Що то за чувак так на тебе витріщається?».
Дорогою до Мюнхена і назад до Львова я мав змогу насолодитися неповторними московськими серіалами, а для різноманітності – Зєлєнскім. Правда, й пасажири були переважно рускоязичні. І ось там я знову потрапив у засідку. Чекаючи на польській митниці, поки перепустять через рентген наші валізи, я мав необережність підтримати розмову незнайомих мені людей. Слово по слові, і одна з жінок питає: «Ви, навєрна, прєпадайотє?»
До цієї благодатної думки спонукав її не тільки мій вигляд, а й вміст моєї валізи, яку митник попросив відчинити – вона була вщерть набита книжками.
Я не вагаючись кивнув, соромливо опустивши очка, сподіваючись, що цим допит і завершиться. Але ж ні!
«Ґєна, – гукнула жінка до сина, – іді сюда». Хлопець підійшов, і відтак обоє починають мені розповідати, як вони люблять Львів і як Ґєна із Хєрсона мріє у Львові оселитися і навчатися.
Тут я стривожився. І недарма, бо наступне питання було, де я викладаю. Я бовкнув, що в університеті. Слава Богу, в нас тих університетів до дідька. А далі ще гірше: «Как у вас прінята абращятся: пан прафєсар?»
Я промимрив щось невиразне. На щастя, обіцянка знайти мене в універі, коли Ґєна буде вступати, не пролунала.
А то якось зустрів я білявку, яка років тридцять тому довго морочила мені яй… е-е… голову, крутила юра і водила круг пальця. То була оригінальна особа. В пору нашого колєгування вона розповіла мені, як одного разу мама звернула увагу на її майтки.
– Доню, – сказала вона, стежачи, як доня вдягається, – я помітила, що в тебе майточки трошки тріснули по шву. Перевдягни інші.
– Та нащо? Їх і так ніхто не побачить.
– Доню, ану ж станеться так, що ти втрапиш під авто. Потім будеш лежала на дорозі з задертою спідницею. Чи ти уявляєш, якого наробиш нам встиду?
Ну і вона перевдягнула, а надалі завше уважно пересвідчувалася у своїй білизні, аби не наробити встиду дорогій родині. А нагадаю, що то була епоха дбайливо церованих майток і шкарпеток. То зараз іно яка дзюрка – то в смітярку, або – шибу витирати. А тоді – нє.
З часом це все переросло в тої колежанки в манію.
Але одного разу сталося – таки потрапила під авто. Не сильно постраждала, трохи потовклася, але швидка її таки забрала, щоб перевірити, чи нема чогось серйознішого.
Ото привезли її в поліклініку. Виходить до неї молодий красивий травматолог і хоче обмацати її ноги в синцях. А в неї вже розвинувся комплекс: майтки! Ніби вбрала без жодної скази. Але є ще й колготи! Останні якраз і трісли біля скоромного місця. Що, як він захоче оглянути трохи вище?
Нізащо в світі!
І вона заторохтіла, що все з нею в порядку, що ніц їй не шкодить і сама піде до хати.
Потім довго шкодувала, що не дала себе обмацати вродливому травматологові, бо майтки виявилися бездоганні. Ну, хіба що колготи…
Ото ми при зустрічі перекинулися кількома словами. Вона нещасна. Я щасливий. У неї все не склалося. Так і в її статусі: «все складно». У мене склалося все, навіть те, що не могло скластися. Вона говорила якісь банальні речі про те, що радіє, що в мене все склалося. Навіть сказала, що я добре виглядаю, делікатно не уточнивши «на свої літа». А я шукав на ній те, від чого тащився тоді. Оскільки вона від мене тоді не тащилася, то, відповідно, й шукати на мені не було чого.
Була така мила нікому не потрібна розмова. Ні про що. І тут я все «апашліл»: «А пригадуєш, як ми в кукурудзі…»
Вона забігала очима, почервоніла і буркнула: «Це була помилка».
Я сказав: «Мені сподобалося».
Вона вдала, що не почула, і вирішила натомість мене прибити: «Я чула, ти щось пишеш?»
Я сказав: «Один – нуль. На твою користь». Поцілував її в пухкеньку щічку, підняв вітрила і відчалив у світле майбуття.
