Юрій Андрухович: Стихія любові. Постфорумне

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч

Цьогорічний львівський Форум – той, що книжковий, – промайнув для мене цілком непомітно: заїхали, зіграли концерт і поїхали далі. Жодної свіжоспеченої книжки в руках не потримав і жодної презентації сумлінно не відсидів. Аж навіть тоскно якось від цього зробилося. Тож захотілося хоча б у спогади зануритися, як воно на тих форумах буває.

Але почну трохи здалека.

Московську кінну міліцію в дії я бачив у своєму житті не більше, ніж два рази.

Перший – навколо стадіону в Лужниках після календарного матчу першості СРСР «Спартак» – «Динамо» Київ. Рік був або 1989, або 1990, «Динамо» програло.

Другий раз – на Московському міжнародному книжковому ярмарку 2002 року. В тому випадку це було пов’язано з автограф-сесією Пауло Коельйо. Московська кінна міліція створювала живий кордон перед натовпом фанатів (так і хочеться додати – осатанілих) на підступах до столика, за яким почесний бразильський гість мав підписувати книжки. Чи він там справді сидів, побачити мені не було дано, але я пригадую, як важко доводилось і коням, і міліціонерам.

Якби у Львові була кінна міліція, то її обов’язково слід було б задіювати під час приїздів на Форум Януша Вишневського. При цьому вона, кіннота, мала би стримувати юрби майже виключно жіноцтва, хоч від цього їй легше й не було б.

Але у Львові кінної міліції швидше за все немає, а нову поліцію до таких акцій не кличуть. Тож автограф-сесії Януша Вишневського перетворюються на стихійне лихо. Додам, що особисто я вважаю Януша Вишневського письменником анітрохи не гіршим за Пауло Коельйо, а в чомусь навіть і кращим. Зрештою, жодного з них я не читаю, тому судження мої можуть бути поверховими. Я це зауважив лише для того, щоб наголосити: якщо Коельйо заслуговує на кінну міліцію, то ні в чому не гірший за нього Януш Вишневський мусить так само на неї заслуговувати.

Стихійне лихо, про яке я згадую, трапилося на одному з форумів кілька років тому. Я щойно відпрацював якусь, наприклад, дискусію в Палаці мистецтв, і в мене лишалося не більше п’яти хвилин для того, щоби перейти на наступну, скажімо, презентацію до Палацу Потоцьких. Завдання не з фантастичних, якщо не брати до уваги всілякого штибу принагідні перепони. То дідусь у вишиванці різко смикне за лікоть (мов за полу плаща чи за піхву меча), щоб вилаяти мене за Крим і Донбас. То дві-три звабливі старшокласниці заблокують шлях, роблячи собі фотку з Юрієм Винничуком. То черговий хлопчина в бандані і слухавках учергове зупинить мене, думаючи, ніби я Чубай (Тарас). Словом – звичайна форумна ситуація, штовханина в Палаці мистецтв, як завжди переповненому і здезорієнтованому. Маючи певний досвід у ній, я на перший поверх усе-таки зійшов, а точніше сповз.

Але там я побачив море – і воно перло назустріч. Ні, «назустріч» тут не те слово – воно, море, перло навпроти. Намагатися пробитися крізь юрбу суцільних жінок, якими оволоділа автографсесійна пристрасть – це і божевілля, і самогубство. Тому ми, себто я й мої випадкові товариші в нещасті, яким поталанило опинитися саме тут і саме тепер, здійснюючи протилежний жіночій юрбі вектор руху, збилися тонесенькою цівкою на бік і ледь-ледь просувалися вперед зі швидкістю один метр на хвилину. Ліворуч же від нас вирувала стихія. Усі ми були у фізичному сенсі настільки близько, що я не міг не чути уривків розмов, із яких випливало: це все, весь цей ажіотаж і цей затор, через Януша Вишневського.

Найкращим підтвердженням цьому став цілком непоганий, як на мене, жарт котрогось із видавців, що захищений бортами власного стенду, поки що не ризикував бути зметеним і дозволив собі зауважити: «Ну да. И писатель хороший. И мазь изобрел великолепную.»

«Так йому, цьому Вишневському!» – подумав я і вдячно зашкірився.

«Вот и вам моя шутка понравилась», – помітив мою реакцію незнайомий видавець. Після чого виявилося, що він мене зідентифікував: «Да, вот видите, на хорошего писателя, как вы, такие толпы не рвутся, а на всякую посредственность – пожалуйста».

На цю мить я вже майже проминув його стенд, і мені було незручно обернутися, аби потиснути йому руку, хоч я із задоволенням це зробив би. Я потис її подумки.

Й аж тоді він сказав мені навздогін ще одну річ, на яку я вже міг відреагувати хіба що спиною: «Но вы ему не завидуйте. Все равно вас любят больше».

Я можу собі лиш уявляти, якою радістю засвітилася в ту мить моя спина. Та що там засвітилася – з неї виросли крила.