Тієї п’ятниці ніякого свята вуличної музики офіційно ніби й не було, але на львівському Ринку та в його околицях воно з нами тепер завжди. Його тепер і оголошувати не треба – звідусіль долинає щось музичне. Отже, й та п’ятниця винятком не стала, цитує Юрія Андруховича портал Збруч.
Та все ж була деяка винятковість. Вона полягала в тому, що впродовж півтори-двох годин, шастаючи у справах Ринком та прилеглими вулицями, я не менше семи (а здається, навіть і дев’яти) разів почув геніальну «Мелодію ля мінор» Мирослава Скорика. Її виконували в різних місцях і на різних інструментах. Зрозуміло, що переважали скрипки. Але на розі Сербської та Братів Рогатинців вона звучала на флейті, а перед входом до Італійського дворика – на бандурі. Був ще англійський ріжок на Шевській. Її, «Мелодії», було страшенно багато. Здавалося, ціле Старе Місто взялося ледь не одночасно її виконувати. Мені навіть подумалося про якийсь музикантський флеш-моб. Але я відкинув це припущення, бо слідом за ним натрапив на значно мені симпатичніше.
Я наважився припустити – ну як би це точніше назвати – культурну зрілість, а стриманіше кажучи, якийсь її перший прояв, знак, натяк на її наближення.
От існує собі загалом культура певного суспільства (нації, народу, населення – як хочете називайте), і вона може бути зрілою, розвинутою, розгорнутою, заповненою, глибоко, сказати б, ешелонованою.
А може бути незрілою, інфантильною, напів- або й зовсім непритомною, самої себе несвідомою, самої себе засоромленою.
Може бути певною себе, стійкою, сильною – й відповідно відкритою до будь-якої чужорідності, бо що їй та чужорідність учинить злого, якщо вона така потужна і, повторю це слово, зріла. Вона ту чужорідність лише поглине з усією для себе користю.
Але може бути й хиткою, заляканою, закомплексованою, обмеженою – й відповідно закритою, щоби не дай Боже не розгубити свої останні крихти назавжди й остаточно.
Однією з дуже виразних ознак культурної зрілості є здатність того чи іншого соціуму (національної спільноти тощо) перезасвоювати питомі явища високої (елітарної) культури на масовому рівні. Не в сенсі робити високе низьким, а в сенсі підтягуватися зі своїх низів до високого. Прикладом тут може слугувати, скажімо, той-таки «Щедрик» Леонтовича. Але його нам перезасвоїли американці. Ми за нього вхопилися так пристрасно й масово аж після того, коли він усьому світові став відомий як «Carol of the Bells». Тобто не ми, українці, стали, умовно кажучи, продюсерами цього успіху.
Й от лямінорна Скорикова «Мелодія», а точніше її повсюдна присутність у публічному просторі Старого Міста, ще й у виконанні переважно дуже пристойному, якісному, до того ж молодих і гарних людей, сигналізує мені про якісь початки власного, цілком автентичного перезасвоєння. На яке слід було чекати страшенно довго. І передусім – самому маестро. Авторові.
Відомо, що «Мелодію» Мирослав Скорик написав на початку 1980-х років, працюючи над музикою до фільму «Високий перевал». Доведений до розпачу цензурними утисками та надмірною чуйністю партійних кураторів, режисер фільму Володимир Денисенко начебто попросив композитора створити таку музику, яка вмістить у собі всю ту правду, що її не дають сказати прямою кіномовою. Іншими словами, «Мелодія» мала ввібрати в себе те, що мусило залишатися поза кадром і текстом. І Мирослав Скорик здійснив це режисерове побажання, вможлививши неможливе.
На час появи фільму йому було за сорок. Нині йому йде 79-й. Українській нації знадобилося три з половиною десятиріччя, аби перезасвоїти його шедевр до рівня масового сприймання і захоплення. Такого, щоб і вуличні музиканти масово за нього взялися, а туристичні юрби з усіх околиць «Юго-Востока страны» зупинялись і слухали.
Тридцять п’ять років у межах одного людського життя – дуже багато. Півжиття фактично – якщо вірити, наприклад, поетові Данте. Плюс мінус півжиття – якщо на дантівський спосіб усе ж не узагальнювати.
Протягом цього «півжиття» Скорикова «Мелодія» йшла до тих, до кого передусім мала промовити. Себто до нас. Та що там промовити – стати частиною самоусвідомлення, увійти в ментальні оболонки й підкірки, у вуличний шум і музику площ.
От вона і входить. Ми могли з нею так і розминутись, як це, я впевнений, трапилося з багатьма іншими геніальними мелодіями. Але тепер уже ні – не розминемося.
З нами тим часом дещо відбулося. Нас усерйоз почало випробовувати само буття. Нашим митцям аж тепер є сенс бажати довгих-предовгих років життя.
Щоб дочекалися.
