Юрій Андрухович: Про знак рівності між Львовом та Чернівцями

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

У травні 1775 р. за новою австрійською провінцією затвердили офіційну назву Буковина. Раніше ця назва в політико-адміністративному полі не вживалася. Вона туди прийшла просто з поезії.

Виходить, що саме австрійські урядники реанімували застосовувані дотепер (і дедалі активніше) назви західноукраїнських земель. Історичну Галицьку Русь вони перезапустили як Galizien. Суміжну з нею Волинсько-Володимирську землю – як Lodomerien. (Якщо уявити собі якусь Володимирію, то Lodomerien – її німецький відповідник з урізаним задля зручності вимовляння першим складом). Середньовічне Галицько-Волинське королівство під їхньою опікою мутувало в Königreich Galizien und Lodomerien.

Буковина ж у січні 1849 р. стала Kronland Herzogtum Bukowina. До того вона була дистриктом у складі того ж таки Königreich Galizien und Lodomerien. Але грянула революція – й Віденська монархія, сяк-так вийшовши з неї (дякувати Росії!) живою, почала запроваджувати всілякі, переважно косметичні, зміни.

При цьому вона виявилася такою доброю, що й назву Буковині не поміняла. А могла ж назвати цей новий коронний край Бухенляндом!

Львів це справді Galizien, і з тим нічого не вдієш. А Чернівці – зовсім не Galizien і тим більше не Lodomerien. Австрійській державі знадобилося років сімдесят, аби зрозуміти, що Bukowina є Bukowina й частиною Galizien бути ніяк не може. Як Штирія не Тироль,  Франконія не Баварія, а Ґалісія не Кастилія.

Пригадується анекдот габсбурзьких часів. Розмова двох добродіїв відбувається в чернівецькій кав’ярні. «Ich bin Wiener», – дещо зарозуміло каже один. На що другий заспокійливо: «Und ich bin Bukowiner».

Але для того, щоб усвідомити собі всю реґіональну відрубність та окрему буковинську ідентичність, Австрійська держава мусила всерйоз захитатись у буремній весні народів 1848 року.

Що різнило обидва міста найвиразніше? Віросповідання?

Якщо йдеться про християн, то Львів переважно католицький, а Чернівці православні. Втім католицизм Львова не єдиний – він роздвоєний на римський та грецький. Другий назовні не відрізняється нічим від православ’я. У ньому дотримуються східного обряду, т. зв. візантійського. У цьому сенсі і Львів, і Чернівці – міста однаковою мірою «візантійські».

З вірменами і протестантами все більш-менш пропорційно, і відсоток що перших, що других був, здавалося, приблизно однаковим. Співвідношення ортодоксального та реформованого єврейства також приблизно однакове і в обидвох містах воно – що не дивно у цій частині світу – на користь ортодоксів.

Другим за важливістю етнічно-ідентифікаційним знаком після релігійної конфесії могла вважатися мова.

У Львові-Лемберзі домінувала польська, хоч німецька також була офіційною. І все ж віденські урядники, які в гонитві за кар’єрним стрибком (нині сказали б – соціальним ліфтом) рвонули на новоздобуті терени на зламі XVIII – XIX сторіч, мусили потроху полонізуватися. Інакше-бо ліфт відмовлявся перти вгору.

Натомість у Чернівцях польська – це тільки мова однієї з меншин, щоправда, доволі впливової. Домінує в Чернівцях німецька – хоч і не з такою очевидною перевагою, як польська у Львові. Поруч із нею вживаються русинська (Ruthenisch) та румунська.

Львівські євреї користуються вже переважно польською, чернівецькі – рівною мірою німецькою та їдиш. Але вони в будь-якому разі завжди домовляться. Так у кожному разі про них думають усі інші.

Тепер про засадничу відмінність.

У Львові міжетнічна, а отже міжмовна, міжкультурна і міжконфесійна напруженість навіть за відносно сумирних пізньоавстрійських часів набагато вища. Чернівці ж небезпідставно здаються значно толерантнішими. Сьогоднішнім історикам вони взагалі уявляються якоюсь просто-таки оазою толерантності в Австро-Угорській імперії, гармонійно-безконфліктного співіснування всіх з усіма. Австро-угорську територіальну клаптиковість було наче для Чернівців вигадано.

Можна не сумніватися, що це популярне нині перебільшення стало можливим лише завдяки порівнянню зі спазматично напруженим та внутрішньо вже наче готовим до всіх найжорстокіших катаклізмів ХХ сторіччя Львовом.

Катаклізми невдовзі прийшли, і перший з них називався Першою світовою війною. Й коли вона закінчилась, обидва міста опинилися в межах різних державних утворень. Й відтоді обидві держави – як Друга Польська республіка, так і Румунське королівство – фактично намагаються демонтувати усталену протягом століть мультиетнічність і ставлять собі за мету послідовну мовно-культурну асиміляцію меншин, передусім двох – української та  єврейської.

Це породжує опір – зокрема й поезією. У міжвоєнному 20-річчі в Галичині та Буковині й перш усього в їхніх центрах з’являється велика модерна поезія саме утискуваними мовами. Імен цих поетів вистачає на добру плеяду. Я згадаю тут двох найважливіших. У Львові це Богдан-Ігор Антонич, у Чернівцях Пауль Анчель, світові більше знаний як Пауль Целан. Для свого ліричного протесту лемко Антонич обирає як «більшу» мову не польську, а українську. Єврей Целан – не румунську, а німецьку.

Якщо поезія й боротьба, то перш усього задля виживання мови. Після такого висновку ставимо нарешті знак рівності між обома такими нерівними містами.