Юрій Андрухович: Про недобрі зміни, Трампа і його флірт із Росією

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Назарій Заноз дуже влучно пише про популізм як пандемію, наводячи деякі найбільш кричущі приклади останніх навіть не місяців, а днів і тижнів.

Так, Brexit. Так, Трамп. Так, повторні президентські вибори в Австрії, де за логікою сюжету тепер може перемогти проросійський наці. Так, «антиукраїнський» референдум у Нідерландах, уже, щоправда, призабутий. Зрештою, це трохи давніша історія, не з найостанніших новин. Та й не така, погодьмося, драматична.

Картину, що її змальовує Заноз, можна і варто розвинути у вужчому, але дуже конкретному аспекті – наслідків усіх цих недобрих змін (і тих, які вже відбулися, й тих, які з великою ймовірністю ще відбудуться) для України. Що нам тут світить, а краще сказати – загрожує?

Проблемою номер один може, звичайно, стати перемога Трампа. Нині всі шоковано (чи відповідно – радісно-збуджено) коментують його дедалі відвертіший флірт із Росією та непряму обіцянку щодо визнання за нею Криму і скасування санкцій. Значно менше уваги привернуло його дещо раніше висловлювання про те, що навіть у випадку російського нападу на котрусь із країн – членів НАТО Америці не варто поспішати зі своїм втручанням у перебіг подій, а для початку добряче порахувати, скільки сама країна – жертва аґресії витрачає на власну оборону.

Кращого заохочення для Росії напасти на країни Балтії годі сформулювати. Та й не тільки на країни Балтії. Навіть Польща не може почуватися достатньо захищеною після таких, сказати б, міркувань уголос потенційного Містера Президента. Про захист України, яка членом НАТО не є і вкотре отримала в цьому членстві увічливого відкоша, вже взагалі не йдеться. Тож і Трамп (тому що послідовний) не забарився з наступним меседжем – відносно Криму та санкцій. Обидва меседжі адресовано Путіну й розуміти їх слід абсолютно однозначно: «Роби там (в Європі, а надто – в Центрально-Східній) що хочеш, я туди не полізу».

З перемогою Трампа, отже, все зрозуміло – це буде, як казав з іншого приводу його потенційний друг і партнер, геополітична катастрофа. І навіть якщо Трампова балаканина, як це тепер для самозаспокоєння коментують у нас, є всього лише передвиборною риторикою, то факт вибору саме такої риторики надзвичайно симптоматичний.

Але що поза Трампом?

2017 рік несе нам пряму загрозу зміни влади у двох ключових країнах ЄУ – Німеччині та Франції. У другій на президентських виборах замість невиразного в українському питанні (та й загалом невиразного) Олланда майже точно переможе хтось виразно проросійський. Саркозі, занюхавши кон’юнктуру, вже навіть не натякає на зняття санкцій, а прямим текстом його обіцяє – щоб разом з Росією протистояти ісламітським терактам, ясна річ. Про Ле Пен краще й не згадувати.

У Німеччині ж доволі непохитний авторитет Меркель відчутно підірвано цілим ланцюгом міґрантських ексцесів. Це робить цілком можливою перемогу її соціал-демократичних конкурентів. Ви уявляєте собі поведінку латентного русофіла Штайнмаєра, за яким і без того «глаз да глаз нужен», у разі, якщо над його душею вже не стоятиме Меркель? А якщо ще й уявити собі потрапляння до майбутньої коаліції «лівих»? Тобто ідеальне поєднання латентного русофільства з відвертим?

Зрозуміло, що як французьких, так і німецьких виборців до зміни влади спонукають передусім іззовні. Головним здобутком своїх суспільств вони вже протягом кількох десятиліть вважали навіть не високі соціальні стандарти і матеріальний добробут (хоч і це багато важило), а безпеку свого існування. Захід Європи був не тільки найситішим, а й найбезпечнішим, з найдовшою тривалістю людського життя, реґіоном світу. Нині цю безпеку зруйновано. Європейці, особливо у Франції та Німеччині, змушені звикати до все частіших рекомендацій влади «без крайньої потреби не покидати своїх домівок». І це жахливо дратівна зміна – посягання на підстави їхнього вільного й безтурботного стилю життя. За допущення таких недобрих змін владу карають на виборах. Іншими словами – якби ісламітського тероризму не існувало, то Путін мусив би його вигадати. Що він, зрештою, і зробив.

Йому, Путіну, добре – він незмінний. Не те що всілякі обами – олланди – меркелі.

Тепер додамо до всієї цієї сумної перспективи ще бодай дві реґіональні деталі. Польща, яка вже довші роки вважалась (іноді заслужено) «адвокатом України в Європі», протягом останнього року рішуче стала її, України, прокурором. Туреччина ж, яку ми ще недавно так полюбили за збитий російський СУ-24, нині під рішучим проводом Ердогана вже замалим не рветься до путінського Митного союзу.

Найменше, чого мені хочеться, – це наганяти страхів про наше катастрофічне майбутнє. Але усвідомити вкрай високу загрозу того, що в найближчі часи Україна може справді (а не як нам тепер здається) опинитися цілком сама й самотня, просто необхідно. Чи ми готуємося до найнесприятливіших констеляцій? Чи думаємо над якоюсь рятівною моделлю? Як ми зможемо виживати у світі, лідерами якого будуть Трамп, Ле Пен та інші друзі Москви? Тобто у світі, одноособовим лідером якого буде Путін? Чи наші дипломати, військові, політики, урядовці, технологи вже розробляють хоч якісь плани A, B і C? Хоч якісь ініціативи, кроки на випередження, хоч якісь превентивні ходи й заходи?

Вам не віриться, що відповідь ствердна? Мені також.