Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Місто, якому вже геть недовго називатися Кіровоградом, у мене викликає перш усього дуже особисту асоціацію. Про неї я вже кілька разів писав, тому цього разу коротше. У місті поки-що-Кіровограді живе і працює художник Ігор Смичек. Саме йому я завдячую багатьма важливими складниками того, що нині зважуюсь означувати своєю «львівською епохою» (а без іронії – студентськими роками). Ігор є одним із тих рідкісних людей, завдяки кому моє п’ятирічне штудіювання у стінах доволі специфічного Поліграфа набуло деякого сенсу і навіть спроектувало кілька центральних сюжетів на всі подальші десятиліття.
Тому я не можу про згаданого Ігоря не згадувати. Протягом останніх кількох років це згадування почастішало з цілком поважної причини – його рідне місто, куди він повернувся після навчання у Львові, здається, наближається до перейменування. На цьому громадянському полі мій друг серед найактивніших. Тобто він серед тих, кого тепер називають лідерами громадської думки.
Тут варто принагідно зауважити, що дискусії про перейменування Кіровограда розпочались аж ніяк не після минулорічного ухвалення у Верховній Раді декомунізаційного закону – їм нині вже не перший десяток літ. Вони тривають фактично з горбачовських (чи як їх ще тепер назвати?) часів. Якщо пам’ять не зраджує мене, то протягом довгого часу головною альтернативою щодо імперсько-російського Єлисаветграда вважався не дуже переконливий «проукраїнський» Златопіль. Однак тепер його часи минули – не в останню чергу, як здається, з причини суто граматичної, наслідком якої в родовому відмінку з нього раптово вилазить не надто презентабельна «зла тополя».
Фаворитом серед «проукраїнських» назв нині, як відомо, став Інгульськ – мабуть, свідомо деполітизована пропозиція, прив’язана до нейтрально-географічного факту. Місто і справді розташоване над річкою Інгул. Щоправда, саме в цих місцях вона, м’яко кажучи, не справляє враження, тож і відповідна назва куди більше пасувала би розташованому значно нижче Миколаєву, де, як пишуть, річка Інгул стає широкою й судноплавною. Біда лиш у тому, що перейменовувати Миколаїв немає ні підстав, ні потреби.
Сам я живу в місті, яке перейменовували двічі. Перша зміна – 1939 року, Станіславова (чи Станиславова) на Станіслав – була настільки незначною, що нібито й на зміну не тягнула. Відтинанням суфікса радянська влада, як їй здавалося, непомітно зменшувала приналежність назви до особи Станіслава графа Потоцького – місто переставало бути його, Станіславовим, містом і робилося графові просто тезкою. Друга зміна – 1962 року, Станіслава на Івано-Франківськ – є вже справді радикальною і може свідчити, наприклад, про таку рішучу переміну, як «остаточне вирішення польського питання». Принаймні в цьому окремо взятому місті.
До теми. На сайті петицій до Порошенка пропонують перейменувати Івано-Франківськ на Станіслав.
Зміні назви Станіслава передувала певна інформаційна кампанія й навіть деяка дискусія, свідком якої я бути ще не міг, тож про її перебіг мені судити складно. Можна, звичайно, погортати тодішню пресу, але це радше засічка на пам’ять. Думаю, що назва Івано-Франківськ перемогла не відразу, і відповідним діячам довелося трохи попрацювати (або й пововтузитися) над її протягуванням. Анекдот з іспанським диктатором Франко знають усі, але цілком можливо, що так воно й було. Тобто перша частина назви «Івано» з’явилась як наслідок його, іспанського каудильйо, фактичної присутності в полі завжди пильного зору радянської влади. Франко в назві міста мав однозначно сприйматися нашим Франком, а не їхнім Франко.
Навряд чи серед інших пропозицій був якийсь Бистрицьк або Бистричанськ. Так само навряд чи пропонувалася назва попереднього поселення Заболоття. Хоч було б цікаво – Нове Заболоття, наприклад. Мені точно відомо, що пропонувався Прикарпатськ (чи то Карпатськ) і він мав непогані шанси. Тобто нейтрально-географічний підхід уже й тоді декому не здавався позбавленим сенсу. Ніхто ж нічого не матиме проти Карпат?
Але місто – якщо воно місто – це трохи більше, ніж проста географічна констатація. Прикарпатськ не пройшов.
Попри всі анекдоти й натяжки, Івано-Франківськ загалом прижився. Щоправда, не стільки повна й офіційна форма, скільки просто Франківськ, а відтак, через два–три покоління, Франик і Фран. Я вже писав, що деякі іноземці вже навіть любовно називають його Frano. Інші часом запитують, як воно поетові жити в місті, що назване на честь іншого поета. У них таких міст немає. Раніше в них був хіба що Карл-Маркс-Штадт, але Маркса ми цінуємо все ж не за поезію.
Те, що Ігор Смичек та його однодумці пропонують замість Кіровограда, є значно переконливішим, ніж свого часу штучно видовжений Івано-Франківськ замість штучно вкороченого Станіслава. Тому я впевнений – назва Кропивницький обов’язково запрацювала б. Вона має цілком зрозуміле й адекватне обґрунтування. Присутність Марка Кропивницького в історично-культурному просторі «Міста над Інгулом» є абсолютно визначальною та безсумнівною. Було б цілком виправдано мати в самісінькому Центрі України місто з корифейською назвою. Яка, до речі, набирає все більше прихильників.
От лише в парламенті вже вирішено ставити на голосування Інгульськ.
