Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Від Чернівців та Львова я рівновіддалений.
Місто, в якому я живу, розташоване так, щоб час у дорозі до Львова приблизно дорівнював часу в дорозі до Чернівців.
Автошляхами це означає 133,7 кілометра до Львова і 135,3 кілометра до Чернівців. Проте автошляхами це не означає нічого з огляду на не всюди відмінну якість автошляхів. Залізницею – відповідно 141 і 126 кілометрів.
Аби потрапити до Львова, мені слід переміститися на північний захід. До Чернівців навпаки – на південний схід. Це завжди підтверджують мої рецептори: у Львові зимніше, а в Чернівцях тепліше, ніж удома. Перед виїздом до Львова слід рішуче застановитися, чи не залегко ти одягнутий. Перед виїздом до Чернівців – чи не забагато одягу на тобі. Це однак не означає, що коли в Чернівцях усі вже застрибують у шорти, то у Львові все ще не знімають зимових шапок.
Автомобільне сполучення пасувало б моїй рівновіддаленості просто-таки ідеально і творило б досконалу вісь із симетрично розташованими пунктами виїзду та призначення.
Зате залізниця наснаженіша історичним змістом і контекстом. Вона переносить нас у ті часові глибини, з яких сама й виводиться.
Перший на наших теренах потяг вирушив саме зі Львова й саме до Чернівців 1 вересня 1866 року. Тобто сьогодні, в день, коли я пишу ці рядки, залізничному сполученню Львова з Чернівцями виповнюється рівно 150 років. Рівно півтора сторіччя.
У тому потязі їхало кілька сотень ентузіастів нового транспортного засобу. Їхня подорож тривала 12 годин, з яких 47 хвилин потяг стояв у Станиславові. Тогочасні репортери засвідчують велетенське людське збіговище на щойно збудованому вокзалі. (Але не на такому, яким ми бачимо його тепер – таким він стане лише через чотири десятиліття). Святкові урочистості не обійшлися без оркестру і промов. Немає сумніву, що говорилося про початок нової епохи. І говорилося це, як ми тепер знаємо, цілком слушно. Бо й ми досьогодні ще навіть не думаємо з нею прощатися.
Сьогодні ту саму відстань від Львова до Чернівців найшвидший потяг долає за 3 години 34 хвилини, а найповільніший за 7 годин 36 хвилин. У порівнянні з 12-ма годинами тієї першої подорожі 1866 року це, що не кажіть, більш ніж виразний прогрес.
Щоправда, деякі джерела подають суттєво іншу цифру – не 12, а всього тільки 9 годин мала тривати та історична їзда. І якщо це правда, то показник сучасних потягів, особливо найповільнішого з них, не надто й різниться від того першого. Виходить так, що результатом півторасторічного вдосконалення залізниці на наших теренах стала одна година і 24 хвилини заощадженого часу.
Але повернімось у 1 вересня 1866 року. Як виглядав той потяг і що в ньому відбувалося? Ким були згадані «кілька сотень» (чогось мені не віриться, що аж стільки) галичан, котрі вирішили присвятити свій день такій далекій, незвичній і ризикованій подорожі?
Звичайно, серед них мусили бути передусім герої дня залізничники – і високе керівництво, і, як висловлюватимуться значно пізніше, «прості інженери». По-друге, в тому потязі напевно їхали й ті, що справно проклали колію (267 кілометрів за 6 місяців – дуже незлий результат). Звісно – не роботяги, але, можливо, хтось із «середньої ланки» і знову ж таки керівництво. Цікаво, чи був серед них і головний супервайзер проекту містер Томас Брессей, special English guest.
Хто ще? Отці міст і містечок, сільські голови, поліцейські, військові та судові зверхники? Поштове, пожежне, шкільне та шпитальне урядництво? Секретарі і радники? Духовенство трьох-чотирьох конфесій? Репортери всіх місцевих і, можливо, кількох віденських газет? Фотографи з громіздкими довгоногими апаратами, їхні метушливі асистенти з цілими скринями всілякої хімічної всячини? Різного штибу очевидці, співучасники, роззяви, шукачі пригод, романтики, поети, приватні детективи, майбутні терористи?
З усього випливає, що ґендерне співвідношення було рішуче не на користь жінок. Але й цілком без них уявити собі того потягу я не можу. І якщо це не вони пригощали канапками, гербатою й кавою, то в кожному разі пригравали на арфах і флейтах саме вони – акторки, співачки та інші веселі вдови.
Зрештою, могли там бути і звичайні пасажири та пасажирки – не тільки до Чернівців, але й до Ходорова чи того ж Станиславова. Цікаво, чи зупинялися в Коломиї. Невже не зупинялися?
Ті дванадцять годин подорожі здаються вічністю. І навіть якщо їх не дванадцять, а дев’ять, то все одно вони тягнуть на грубезний роман – стільки персонажів, розмов, внутрішніх монологів і потоків свідомості, мізансцен, інтермедій та інтриґ. Станиславівський розділ там десь якраз посередині.
У фіналі буде святковий салют. Чернівці зустрічають прибуття потяга феєричним гарматним залпом. Тільки головне, щоб ніхто випадково не постраждав. Постраждати, шановні пасажири, ви ще встигнете.
