Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Содом і Гоморру з відомих причин накрив своїм гнівом і знищив дощенту особисто Бог – ще той, старозавітний.
Ніневію, ассирійську столицю, сплюндрували спільними зусиллями вавилоняни, скіфи та еламіти.
Карфаген не могли не зруйнувати римляни.
Давній Рим перестав існувати під ударами варварів – ґотів, гунів, вандалів, а також власних рабів і колонів.
Середньовічний Київ увесь випалили і спопелили монголи Батия.
Міжвоєнної Варшави не стало з огляду на те, що нацисти вирішили стерти її з лиця землі.
Сучасний Львів має всі шанси розвалитися під наїздом дедалі масовішого russo turisto.
А сучасний Франківськ – загинути в нерівній боротьбі з власними забудовниками та знову ж таки вандалами, хоч уже й не тими самими, котрі валили Рим.
Франківська загалом не було б якось надзвичайно шкода, якби разом з ним не гинуло й те, що Франківськом колись не називалося. Себто те, що й створило теперішньому Франківську не зовсім заслужену опінію міста «майже європейського», доглянутого, чистого, приємного, затишного і милого. Дивно, але ця опінія, підстави для виникнення якої справді з’явилися десь у перші роки нашого сторіччя, досьогодні, попри всю свою втрачену актуальність, панує в багатьох не тільки українських головах. Це швидше за все інерція чи звичка – говорити про Франківськ якомога компліментарніше. І – відповідно – не бачити реальності.
Насправді Франківськ може мати виграшний вигляд лише в порівнянні з деякими іншими українськими містами. Так, він затишніший від Кривого Рогу, миліший від Марганця, екологічно щасливіший від Запоріжжя й, напевно, приємніший від Краматорська, Луганська чи Миколаєва. Однак місцеві (й не тільки) забудовники роблять усе можливе, щоби принаймні за якістю життя зрівняти його з усіма згаданими містами. Припускаю, що саме в такий спосіб вони й виконують високе патріотичне завдання об’єднати країну. Коли з дня на день спостерігаєш, як у Франику катастрофічно швидко зменшується простір історичної автентики, всього того, що, переважно не маючи статусу архітектурної пам’ятки, в сукупності своїй творило цілком унікальне обличчя справді унікального міста, тобто було насправді єдиним і цілісним ансамблем, на думку спадає хіба що якась безглузда пластична операція. Тим безглуздіша, що робиться абияк, нашвидку, з максимальними бездушністю й несмаком. І єдина мотивація для її проведення полягає в тому, що хірургові треба заробити.
Ансамбль уже не звучить, бо з нього безповоротно випадають цілі категорії незамінних інструментів. Обличчя вже не унікальне, бо з нього прибрали цілі сегменти індивідуального, всю ту єдину і єдино можливу еклектику, «австрійську» і «польську», наростивши замість неї абсолютно ніякі конструкти багатоповерхівок, місце яким тепер повсюди – в кожному обласному та районному центрі, у Хмельницькому, Кропивницькому, Сумах, Прилуках чи тому ж Краматорську, – без найменшого озирання на якісь реґіональні або провінційні замороки. Цю країну ще хтось зважуватиметься називати різноманітною?
Не покидаючи історично-заповідного центру міста, я щодня проходжу попри десятки новобудов. І пропорційно їхній кількості не дораховуюсь якихось улюблених решток, слідів, пам’яток, садків, веранд і фірток.
Хто житиме в цих десятках і сотнях тисяч донині переважно порожніх помешкань, у цьому суцільному – от іще слово! – сирці? Хто викупить увесь цей житломасив з усіма його поверхами, що нагромаджуються, як і відверті порушення всіх отриманих дозволів, у хижацькому темпі, придушуючи своїми нетутешніми габаритами залишки міста-попередника? Хто здатний платити дорого і сердито за цю підробку всього, що прийнято вважати людською оселею? За ці вічні незручності, несправності й дискомфорт?
Заробітчани з Італії, котрі так в Італії й залишаться? Студенти з Еміратів, котрі так до Еміратів і повернуться? Внутрішньо переміщені багатії з Донбасу?
«Здесь раньше жили поляки», – просвітлюють вигнанці зі Сходу місцевих старожилів. «А здесь было старое австрийское кладбище», – пояснюють вони ж новоприбулим родичам. Вони вже дещо вивчили на новому місці. Передусім те, що ніяких українців і нічого українського тут і не водилося. Принаймні «до советской власти».
Яку, до речі, це місто все-таки пережило й сяк-так під нею вистояло. Чи переживе владу рідних забудовників-патріотів? Запитання все ще відкрите.
