14 червня в Івано-Франківську стартує мистецький фестиваль Porto Franko, а 15 червня о 22.00на сцені в Палаці Потоцьких відбудеться прем’єра спільного проекту Юрія Андруховича з польським гуртом «Karbido». Про це він і пише на порталі Збруч.
Франсуа-Франциск Корассіні та Шарль-Кароль Бенуа-Беное, архітектори.
Анджей (Андрей) Потоцький, воєвода, гетьман коронний польний, староста, каштелян, засновник міста, нині відомого як Франик.
Станіслав, його син, також, як і батько, граф, офіцер, мандрівник, дуже ймовірний претендент на корону, передчасно, хоч і геройськи (ні, навпаки – геройськи, хоч і передчасно!) загиблий у битві під Віднем.
Ян Собєський, уже не претендент, а таки король, автор найкращої польської wódki.
Трансильванський Ференц Ракоці, нащадок Дракули.
Найясніший цісар Йозеф Другий, улюблений композитор Моцарта.
Томек Сікора, саксофони й електроніка.
Марек Отвіновський, бас і – є на те велика надія – голос.
Ігор Гнидин, ударні (найкращі в Україні).
Автор цих рядків, а також багатьох інших написаних і надрукованих (як і закреслених та забутих) словосполучень і фраз.
Усі вони обіцяють бути.
Тому я знову хочу запросити вас на прем’єру.
Ви вже могли зауважити, що я час від часу кудись вас запрошую. Дозвольте ж і цього разу не оминути нагоди.
Вже наступної середи в нашому місті розпочнеться «PORTO FRANKO» – гранично згущена й від цього дуже крута концентрація найживішого, найновішого та найактуальнішого, що відбувається з нами в культурі й мистецтві. З нами як містом, краєм, країною, Європою (а ми ж тепер у Європі найцікавіша країна!). Але і з іншими нами – її, країни, сусідами та сучасниками. Усе поєднається з усім: високе з низьким, прекрасне з мерзенним, містичне з кулінарним, красиве з корисним, троянди з виноградом, горілка з пивом. Театр, музика, візуал, танець, фільм, лекторій. А інше все – література, сказав би небіжчик Верлен.
Втім, не література – поезофонія.
Наша з Karbido прем’єра (15 червня, година – щойно стемніє, двір Палацу Потоцьких) якраз із розряду поезофонії. Хоч назва її пасувала б радше sztuce wizualnej – «Літографії». Восени вони побачать світ (і світ їх почує!) як наш п’ятий альбом. Але тим часом ми мусимо показати їх містові, якому їх присвячено. «Літографії» – про старий Станиславів, Місто С., Станіслав, Stanislau, Старий Ст-в, Івано-Фр-вськ, IF, Франик, Фран, Фра. Як його ще назвати, це провінційне столичне місто? Котре ми все одно, незважаючи на всю теперішню дебільну його забудову, так любимо?
Досі ми називали свої альбоми в однині чоловічого роду: «Самогон», «Цинамон», «Абсент», «Atlas Estremo». «Літографії» – перша ластівка ґендерної рівності в наших назвах. Відтепер можна очікувати навіть і трансґендерні назви.
Літографії – гравюри на камені. Сім композицій нашої нової програми – це сім кроків у кам’яну сутність міста, його міфологію. Це серафими Серафіні, похоронні процесії й котячі концерти, монолог манекена з пасажу Ґартенберґів, підземна пісня бездомних, фотопластикум і залізниця до Рахова. Це, крім того, відновлення історичної справедливості: в попередньому альбомі «Atlas Estremo» було аж 14 міст – і жодне Фраником не було. Берлін був, Антверпен, Нью-Йорк, Москва, Ужгород і Дрогобич. Львів був і був Єрусалим!
Але не було міста IF, бо воно мені рідне.
Тому тепер його черга. Ми йому зіграємо.
Поклавши руку на серце: в мене є ще один, дуже особистий мотив. Через нього ми й відкладали цю прем’єру так довго, як могли. Мені йшлося про те, щоби доконче зіграти абсолютну прем’єру «Літографій» саме там, тобто саме тут. У цій руїні, гордо званій Палацом Потоцьких (як і ві Львові, але там не руїна), зарослій, захаращеній, занедбаній – такій, якими бувають наші руїни на початку літа. Прекрасні волонтери вже зробили свою роботу, розчистили цю останню територію під фудкорти і дрінк-зони й голими руками повиловлювали гадюк, що гніздилися у колишніх графських покоях.
Багато-пребагато років тому, коли я був солдатом окупаційної армії, мені довелося там пролежати аж два місяці. «Там» означає військовий шпиталь, що ним триваліший час працювали рештки Палацу Потоцьких. Я насолоджувався своєю хворобою й думав про те, як добре, що з 18-ти місяців моєї дійсної служби цілих два випадає на шпиталь. До того ж я проводжу їх не де-небудь, а в палаці графа, засновника мого міста. Заради цього варто було йти до армії і хворіти.
За ета можна всьо аддать! – кричала найпопулярніша радянська тьотка тих часів, поки я хворів у шпиталі Потоцьких.
Тож і я додам (і аддам) за нею: віддайте все, продайте майно, квартиру і душу – їдьте, пензлюйте, женіть на повну до Міста IF, наш порт відкрито, середина червня, середина Європи – і півжиття, як завжди, ще попереду.
