Координатор евакуаційного відділення медичної роти 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс” Олег Токарчук до повномасштабного вторгнення РФ в Україну працював першим заступником голови Коломийської громади. Про те, чому пішов добровольцем рятувати поранених бійців на фронті та як планує святкувати перемогу, він розповів Суспільному.
Можу зробити більше
Всі очікували на війну, але я думав, що конфлікт буде “розвиватися” по лінії тодішнього розмежування на сході України, щоб приєднати повністю області. 24 лютого 2022 року о 5:30 нам зателефонував батько моєї дружини і сказав: “Діти, прокидайтеся. Війна почалася”. Він чув, як над Коломиєю літали ракети, чув вибухи. Ми увімкнули телевізор, і все стало зрозумілим, – говорить Олег Токарчук. -Ми вдягнулися і пішли на роботу. Міський голова Коломиї о 7:00 вже проводив нараду. Планували, як діяти в цій ситуації.
Приходив щовечора додому і думав, що може зробити ще більше.
Ми зробили багато потрібних речей: написали громадам-партнерам представницькі листи, щоб організувати допомогу в Україну. Писали на всіх мовах запити, пропозиції, листи. Відкрили Центр по роботі з переселенцями та підготували приміщення для їхнього розміщення, запустили локацію зі збору гуманітарної допомоги. Але я приходив щовечора додому і думав, що я можу зробити ще більше. Здавалося, що роблю дуже мало, – каже Токарчук.
До теми:
900 снарядів за день. Сапер з Франківська – про роботу піротехніків на Херсонщині
Мобілізувався на початку березня. Тоді Олег Токарчук курував центр роботи з переселенцями. Але зрозумів, що таку роботу може виконувати і хтось інший. Тому прийшов у військкомат і сказав: “Дайте мені зброю в руки“.
Армія для мене була “інакшим досвідом”. До того, як потрапити на фронт, я був головним лікарем, заступником міського голови, а тут — старші командири, яких ти повинен чути і слухати. Це було складно, бо зовсім інший формат комунікації, інший формат ухвалення рішень. Це й зараз непросто.
Зовсім інакша робота
Олег Токарчук каже, що у лікарів Бахмутського госпіталю вчився тієї роботи, якої в цивільному житті не робив.
Наша медична рота спочатку потрапила в зону бойових дій у місто Малин Житомирської області. Ми розгорнули одночасно і лікувальне відділення, і стабілізаційний пункт, і передову хірургічну групу на базі лікарні. Нам трішки допомагав Житомирський госпіталь. Було багато великої і важкої роботи.
Крім роботи — навчання в режимі “нон-стоп”: доступні ресурси онлайн, література, закордонні джерела. У вільні від роботи з пораненими хвилини намагався щось читати, дивитися, слухати, аналізувати. Бо допомога пораненим— це зовсім інакша робота, ніж та, яка в мене була до того — дитячого травматолога.
Я багато вчився, щоб бути хорошим лікарем. Мене надихає лікувати діточок, як травматолог і ортопед. Зараз теж намагаюся цим займатися, якщо діти потрапляють у зону моєї відповідальності, – розповідає Олег Токарчук. – Коли наша бригада приїхала на Схід, нас відрядили у передову хірургічну групу, яка стояла в Бахмуті, — 65 госпіталь. І ми вчилися в лікарів цього медзакладу працювати із сортуванням під час прийому і евакуації, роботи у “протишоковій” — тієї роботи, якої ми в цивільному житті практично ніколи не робили.
Читайте також:
Остап Стасів: “Ми повинні перемогти в цінностях. Бо ця війна – світоглядна”
Каже, там була найбільша школа. Олег Токарчук навчився багато у молодих фахівців, які на 15-20 років молодші, щойно закінчили військову медичну академію. Майже всі навички, якими я зараз володіє, перейняв у них.
Звичайно, ми вчимося й далі. Є велика кількість семінарів, є фахівці, які приїжджають з інших бригад і пояснюють, як вони діють у певних ситуаціях. Зараз я вивчаю, як робити блоки кінцівок, щоб поранений міг дістатися до наступного етапу, “перенести” операцію без великого обсягу наркозу. І цей блок — тримати його знеболення ще кілька годин після операції. У нас для цього все є, – говорить Токарчук.
Не питав себе чи зручно і комфортно
Олег Токарчук розповідає, що мобільна військова хірургія розгортається, як правило, у вже чинній медичній мережі лікувальних закладів. Якщо ж таких приміщень не залишилося, її можна облаштувати у медпункті чи у звичайній хаті — будь-де, де є дах, перекриття і відносна безпека для персоналу і пацієнтів. В Україні таких приміщень достатньо.
Так, це — умови не домашні. Але ти знаєш, що рятуєш бійців, і ти повинен для них все зробити. Упродовж війни не питав себе жодного разу: чи мені зручно і комфортно. Бо мені зручніше і комфортніше в мільйон разів, ніж хлопцям, які сидять в болоті, в снігах, в дощах в окопах. І ризики у них набагато більші, – каже медик.
Не можу досі звикнути до того, що гинуть близькі люди
Не можу досі звикнути до того, коли гинуть близькі люди. Пам’ятаю: День медичного працівника минулого року. Ми стоїмо в Бахмуті. Мене намагаються привітати друзі зі святом. А в мене на руках помирає Микола Бондаренко. Він працював колись у нашій міській раді. Я його знаю. Його привезли з-під обстрілів,- згадує Токарчук. – Я важко пережив смерть Любчика Бордуна, близького товариша. Бачу в соцмережах, скільки гине кращих людей. Тих, кого я добре знав. Високоморальні, високомотивовані люди. Це — незворотні втрати. Загинули цілі всесвіти, які оточували цих людей.
У режимі, в якому живу я, субот і неділь не існує
Ми працюємо в режимі “24/7”. Спимо, коли є можливість, їмо, коли є можливість. Працюємо з усвідомленням, що можуть бути поступлення поранених 24/7. Причому можуть бути важкі поранені.
Хочеш ти спати чи ні — це твої проблеми. Звичайно, як координатор, я намагаюся, щоб був витриманий графік чергувань, щоб персонал мав гарантовану можливість поспати. Але коли привозять одночасно 15-20 поранених бійців, то всі працюють.
Інколи зателефоную рідним вранці, а вони кажуть, що ще сплять. Дивлюся, а це, виявляється, субота чи неділя. У режимі, в якому живу я, субот і неділь не існує. Кожен день однаковий. І я навіть не знаю, який зараз день.
Треба набратися терпіння
Війна буде ще тривалий час. Треба набратися терпіння. І це терпіння важливе для тих людей, які мене оточують, для тієї роботи, яку ми виконуємо. І для підтримки наших Збройних сил. Хто б там що не казав, їм найважче зараз.
Тому кожна людина, де б і що б вона не робила, має себе питати, що вона сьогодні зробила для перемоги. Бо коли ти спостерігаєш у соцмережах, що в декого вже почалися вибори, почалися суперечки і “рішання”, які відразливі і в мирний час, а під час війни — це повний “треш”, це — дуже прикро. Це відволікає людей від того, що вони мають робити. Ми повинні тримати один міцно стиснутий кулак.
До теми:
Нацгвардієць з Франківська Олександр Турок: «Ми просто лежали й молилися, аби не добило»
Справжні герої — це люди на передовій
Часто чую в соцмережах від друзів вислів: “Ви — герої”. Я так не думаю. Медикам на війні “пощастило”. Вони воюють, використовуючи свої базові навички, вміння. Це — не копати окопи, освоювати зброю чи якусь техніку. Твоя “зброя” — це рукавички, скальпель, шприц, бинти і ще безліч речей, з якими ти працював і в цивільному житті. Можливо, не так інтенсивно, з інакшими принципами, але ти реально воюєш своїми медичними знаннями.
Справжні герої — це люди на передовій. У дощ, сніг, спеку, мороз ці чоловіки і жінки — під постійними обстрілами, готові віддати життя за мене і за мою країну. Ось вони — справжні герої. А нам тільки вдається торкатися їх і рятувати. І це — неймовірна честь.
Comments are closed.