Історія 17-річного Андрія Буняка з Івано-Франківщини — це сильне нагадування про те, наскільки складним і самотнім може бути дитинство в інституційному закладі. Коли поруч немає мами й тата, коли ніхто не помічає твоїх сліз, коли тепло — лише фізичне, але не душевне. Для багатьох дітей в Україні це — щоденна реальність.
Андрій опинився в дитячому будинку, коли йому був лише рік, і залишався там до 17. Він бачив, як інші діти знаходили родини, як молодших забирали, а він лишався чекати. І вже у чотири-п’ять років, зовсім малим, він лежав на ліжку й задумувався: хто він, чому тут, і де його мама. Це були глибокі питання, не за віком, які виникали з відчуття порожнечі.
Змалку я мріяв, що колись за мною прийдуть. Але роки минали, і я бачив, як молодших за мене дітей забирали у сім’ї, а я залишався, — розповідає хлопець. — Для мене дитячий будинок — це як чорно-біла картина, справедливість і несправедливість, яку ти шукаєш у своїй голові. Вихователі були добрі, але вони не могли замінити того, хто помічав би, коли я сумую, хто розумів би, що мені хочеться не просто їжі та одягу, а тепла й прийняття.
І хоча родини він так і не дочекався, Андрій не дозволив болючому минулому визначити його майбутнє. Він не тримається за те, що було, і не живе у фантазіях — натомість обирає діяти.
Я не хочу, щоб моє минуле визначало моє майбутнє. Так, у мене не було сім’ї, але я можу побудувати свою. Я можу навчитися любити, навіть якщо мене не навчили цього змалку.
Зараз хлопець здобуває освіту в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї.
У нього є амбіції, мрії і дуже чітка мета — стати потрібним і бути тим, хто будує, а не ламає.
Я зараз навчаюся в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Думаю стати дизайнером-архітектором і створювати різні проєкти, які будуть пов’язані з моєю професією, щоб після війни вони принесли державі користь, — ділиться Андрій.
Його історія — це не просто свідчення особистої витримки. Це голос сотень дітей, які зростають без родинного тепла. Вона показує, як важливо, щоб кожна дитина мала не просто дах над головою, а людей, поруч із якими можна бути дитиною — із мріями, питаннями й відповідями.
Своєю історією він ділиться на мультимедійній виставці «Поговори зі мною», ініційованій Фундацією Катерини Осадчої спільно з Міністерством соціальної політики України, Координаційним центром із розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Фундацією Олени Зеленської та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за фінансової підтримки Європейського Союзу. Авторка світлин — фотохудожниця Василина Врублевська.
Більше історій та як допомогти дітям в інтернатних закладах можна знайти на сайті «Україна для кожної дитини».
Щоб якомога більше людей дізналися про шляхи, як прийняти дитину у свою родину — через усиновлення, створення прийомної сім’ї, оформлення опіки чи піклування, відкриття дитячого будинку сімейного типу або патронатної родини — держава створила онлайн-платформу dity.gov.ua. На цьому ресурсі можна знайти вичерпну інформацію про всі варіанти й обрати той, що найбільше відповідає потребам родини та дитини.
