23-річний франківець Ростислав Барабаш майже місяць перебував в зоні АТО в якості добровольця підрозділу «Правого сектору» в Донецькій області. Наприкінці минулого тижня він повернувся до рідного міста.
До теми. Франківські військові розповіли, як виживають у зоні АТО
– Ростиславе, чому ти пішов добровольцем на схід?
– На те був цілий комплекс причин. Тобто не просто там патріотизм чи щось таке. Я себе патріотом не вважаю і зараз. Швидше це була думка про те, що я мало зробив для країни, в якій я живу. Захотілося вперше в житті зробити вагому справу, адже під час подій на Майдані я не був активним учасником. Крім того, треба говорити про якісь внутрішні речі, більш чоловічі – бажання стати дисциплінованим, тримати зброю в руках, захищати те, що тобі важливо.
– Отак одного ранку прокинувся і вирішив?
– Насправді так і вийшло. У переддень свого дня народження я прокинувся та, умовно кажучи, психанув – купив форму та поїхав у Київ на тренування.
Записатися добровольцем насправді виявилося дуже просто і швидко. Я знайшов в інтернеті багато різних оголошень про набір від різних організацій та батальйонів. Правда, не всюди беруть – через вік, брак військової підготовки тощо. Але підшукати все-таки можливо, особливо в якихось радикальних організаціях, де беруть практично всіх.
Знайшов групу у «Вконтакті», де був оголошений набір, передзвонив за вказаним номером. Мені сказали, куди й коли під’їхати, записали дані.
Того ж дня я купив форму, квитки на потяг і вже ввечері виїхав до Києва. Обійшлося мені це все десь у 1500 грн. У столиці мене зустріли знайомі, які допомогли дістатися до пункту збору. А звідти ми вирушили на Марусин полігон під Києвом.
До теми. Вісім військових, один бронежилет, – командир 5 батальйону із зони АТО
– Навчання довго тривали?
– На полігоні – зовсім мало. Лише дві доби. Проте програма була дуже насиченою. Тренування тривали і вдень, і вночі. Я тоді спав, напевно, годин сім. Головне, що ми отримали основні ази для виживання. Більшого й не треба було.
А далі всі, хто не передумав, поїхали на схід, решта повернулися додому.
З тих, хто пройшов вишкіл, робили бойові групи. У нашій, наприклад, було 13 людей: два командири – офіцери у відставці, а решта – цивільні добровольці.
– Що вам видали з амуніції?
– Видавали зброю. В мене, наприклад, був АК-74М. Ще давали пістолети. Щодо бронежилетів, то їх мали далеко не всі – хто купив сам, хто отримав від громадських організацій. Але більшість бронежилетів не мала. Загалом забезпечення було мінімальним – зброя, фляга, спальник тощо. Треба просто розуміти, що з цим є проблеми.
До теми. Командир із Амвросіївки розповів, як загинув у зоні АТО Юрій Баран з Делятина
– На твою думку, з яких причин пішли на війну інші добровольці?
– Усі мали різні мотиви. У більшості – патріотизм. Були й такі, що пішли добровольцями через якійсь свої внутрішні проблеми. В основному молодь – від 20 до 28 років, старших менше.
Із Донецької та Луганської областей людей не було, принаймні в нашій групі. Переважна більшість – хлопці із Київської області, а також з Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Черкас, Львова. З Івано-Франківська – я один.
– Як ви добиралися в зону АТО? Де базувалися?
– Ну, спочатку нас автобусом повезли в Дніпропетровськ, потім у Павлоград, а звідти – в Макіївку. Там ми пробули дня три, стояли на блокпості.
Після обстрілу нашого посту багато хлопців отримали важкі поранення, тож групу розформували. Мені кулею тільки руку заділо, а командиру прострелили ногу. Після такого бойового хрещення я кілька днів провів у Павлограді, чекаючи подальших наказів.
Дня через два нам перетелефонували і сказали – якщо ще є бажання, то можете знову приєднатися. Охочих ще повоювати перевели в нову групу, з якою ми протягом доби перебували в Авдіївці.
Після того з колоною, яка везла гуманітарну допомогу та паливо на передову, нас перекинули в Костянтинівку, це близько від Краматорська. Там я стояв на блокпості, поки не повернувся до Франківська.
– Боїв було багато?
– Ні, десь п’ять. Найбільше нас обстрілювали під час перемир’я. Зазвичай спочатку десь здалеку чуєш звук мінометного пострілу, потім близько – вибух. Ми й противника практично не бачили, так само, як і їхню важку техніку.
Війна на сході мені уявлялася по-іншому. Вона дуже страшно виглядає в телевізорі, бо там вибирають кадри, які зберуть аудиторію.
Насправді це прості сірі будні, коли ти шукаєш, чим себе зайняти. Не кожного ж дня ти йдеш в атаку, не кожного дня тебе обстрілюють? Тому більшість часу ми просто ходили у наряди та боролися з нудьгою.
– Як ставилися до вас місцеві?
– Я їх теж майже не бачив. Можливо, через те, що наш блокпост розташовувався за містом. Ті мешканці, які приходили, то, звісно, ставилися позитивно. Приносили їжу, розмовляли з нами, підтримували.
Нашим хлопцям на сході не вистачає засобів гігієни. Вони швидко закінчуються, потім важко дістати. У багатьох порваний одяг, взуття – потрібна нова форма, берці. Сигарети, харчі – на сухпайках далеко не заїдеш.
– Уже навоювався чи збираєшся повертатися?
– Планую, але зараз важко щось сказати конкретніше. В Івано-Франківську в мене назбиралося багато проблем. Спершу треба їх повирішувати, а вже потім буду думати над поверненням.
Comments are closed.