Марія Корчинська пішла доброволицею в ЗСУ у 21 рік. 1 жовтня 2022 року в Запоріжжі вона прийняла військову присягу та потрапила на фронт під Гуляйполе.
А менше ніж через рік була удостоєна високої відзнаки ЗСУ «Золотий хрест», йдеться на сайті Обласної клінічної лікарні.
До військової служби дівчина майже два роки пропрацювала в Івано-Франківському обласному бюро судово-медичної експертизи та декілька місяців – у Центрі реабілітації обласної клінічної лікарні. На війні стала фельдшером евакуаційної машини на стабілізаційному пункті.
Марія закінчила медичний коледж, їздила на курси з тактичної медицини й каже, що «цивільна медицина і військова – це зовсім різні речі».
Велика різниця
Тут спокійніше, коли надаєш людині допомогу, а на фронті треба бути завжди зосередженою і розуміти, що від тебе залежить життя людини, – пояснює вона. – Я ще не часто виїжджала за «трьохсотими», але бувало, що нас обстрілювали з мінометів. Хоча снаряди близько і не розривалися, але це також додавало своїх нюансів з важко пораненими. Тут є велика кількість медиків і ти впевнена: якщо щось не так, то допоможуть. А там надія лише на себе і на Бога.
Крім того, додає дівчина, там ти не знаєш, що буде завтра, коли треба виїжджати. Все змінюється чи не щосекунди.
Стоїш, все добре, і раптом починає прилітати. Або тиждень може бути спокійно, а потім кожен день потрібно виїжджати. І не факт, що все буде добре. І нема певності, що всі ті, що поїхали, повернуться. Всі стараються їхати з позитивними думками, але насправді це все від Бога залежить, не від нас, – зауважує медсестра.
Універсальний солдат
Найперша порада, яку б Марія дала новобранцю, що треба швидко здобувати нові навички: «Дуже допомагає, коли ти швидко вчишся, адаптуєшся, звикаєш до нового способу життя. Потрібно мати велике бажання навчатися нового. От я не вміла стріляти, а тепер вже вмію і гарно стріляю. Не тільки з автомата, а й зі снайперських гвинтівок. Мені ніхто не каже того робити, але я сама розумію, що може знадобитися. Потрібно вміти все й розуміти, що ти зможеш це зробити».
Жалем тут не допоможеш
Після роботи на еваці, Марію Корчинську перевели в медроту. Зараз вона – медсестра лікувального відділення, яке лиш починає функціонувати.
Каже, що головне в її роботі з пораненими – це відключити емпатію. «Бо коли людина кричить від болю, а я буду стояти і її жаліти, то я ій не допоможу, – аргументує вона. – Деколи з військовим треба підтримувати розмову, психологічно заспокоювати, але коли буває великий наплив, на це немає часу».
А найважча ситуація для неї – це «коли привозять людину, дивишся на неї і розумієш, що вона вже помирає». «Проводиш заходи реанімації, намагаєшся її врятувати, але знаєш, що ти безсилий, бо поранення несумісне з життям. І оце таке дуже важке відчуття, що просто не передати», – ділиться військова медсестра.
І таких випадків, за її словами, чимало. За останні три місяці від прильотів у них загинуло 11 людей, раніше стільки не було. А коли йде штурм, наступ, прорив, то пацієнтів є велика кількість. Одного разу за п’ять днів боїв було понад 370 «трьохсотих»…
Сповільнений приліт
Марія і сама була поранена. Це сталося 9 червня під час обстрілу лікарні… «Ми надавали допомогу хлопцям, капали… Секунда часу – і ти нічого не розумієш… Я пам’ятаю: стіна прогнулася всередину, час ніби зупинився. Повертаю голову вбік, бачу, як стіна подроблена летить у мою сторону. На підсвідомому рівні це відбувається дуже сповільнено, і я не можу зрозуміти, що сталося. Ступаю на ногу, тут мені прилітає в спину – і я просто паду. І все починає дуже швидко рухатись, падає по мені, сиплеться… Секунд на п’ять все зупинилося, тиша, піднімаю голову – і бачу: пилюка підіймається, така, що нічого не видно…»
Дівчина отримала забій грудної клітки, осколкове поранення долоні й ноги. Шість днів пролежала в лікарні у Запоріжжі – і продовжила допомагати пораненим. У серпні дівчині дали відпустку. А поки вона відпочивала вдома, з частини повідомили, що до Дня Незалежності її нагородили відзнакою ЗСУ «Золотий хрест». Марія скромно каже, що нагорода була для неї несподіваною і що є багато людей, які заслуговують на це.
Там, де немає війни
Під час відпустки медсестра бачилася з ексколегами із Центру реабілітації, які називали її дуже відважною та просили повертатися до них. Марія каже, що бажання вернутися додому в неї є, але хто буде там, на фронті? «Якщо всі звідти будуть йти, то хто там залишиться?» – риторично запитує вона.
Разом з тим вона каже, що хотілося б ротації, хоча б на три місяці. Але не знає, чи таке можливо, бо ротації у них ще не було. Так вже їй звиклося до штанів і кросівок, що одягнувши вдома у відпустці спідницю чи плаття, відчувала дискомфорт.
За її спостереженням, люди почали звикати до війни. «Зараз приїхала додому, бачу таку, знаєте, байдужість з боку певних людей. Це – одноманітність, яка вже довгий період триває, і люди до цього звикають. Хоч не можна до цього звикнути насправді. Тут, взагалі, я б сказала немає війни. І я зрозуміла, що все, що знаходиться там, повинно залишитися там. Бо якщо я з тим прийду сюди, половина людей мене не зрозуміє».
Марія гадає, що війна швидко не закінчиться, бо «наступ – то величезна і дуже важка робота». А після того, як повернеться з війни, хотіла б якийсь час відпочити, а далі, можливо, буде шукати себе як психолог, щоб надавати допомогу людям, які перейшли через війну.
Бо якщо людина не може відпустити те, що було там, то сама себе заганяє в глухий кут, – вважає вона. – Як-не-як, а потрібно рухатись вперед і вірити в краще!
