Коли приходить війна, кожен свідомий громадянин шукає можливості якось допомогти своїй країні – хтось мобілізується і служить у війську, решта займається волонтерством та всіляко допомагає армії. А є й такі, які пройшли всі етапи, довівши не на словах, а на ділі свою любов до України. Яскравим прикладом любові і відданості своїй державі є Василь Гладенький, пише прес-служба 128 окремої гірсько-піхотної бригади.
Боєць шостої хвилі мобілізації 128 ОГПБр з самого початку війни і до сьогоднішнього дня бере активну участь у допомозі війську й ніколи не залишається байдужим до подій в країні. Випадки, коли волонтери і громадські активісти вирішували самі взяти зброю до рук – непоодинокі. Василь Васильович саме з такої категорії. Незважаючи на те, що в нього було безліч причин не йти у військкомат, він таки зробив цей важливий і відповідальний крок.
У той час, коли багато людей знаходить безліч причин і відмовок аби відмежуватися від цієї надзвичайно складної сторінки в історії держави, пан Василь шукав можливості, як потрапити до війська. Педагог, батько п’яти дітей і надзвичайно активна людина з чіткою громадською позицією, не побоявся таких кардинальних змін і таки став одним з бійців нашої бригади. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з надзвичайно цікавою і непересічною особистістю.
– У вас була безліч законних підстав не йти на військову службу, але ви все одно вирішили служити. Чим мотивувалися, з яких причин вирішили піти добровольцем?
– У нашій родині давня військова традиція. Батько завжди виховував мене в дусі патріотизму. Дід – вояк армії УПА, під час бою, коли закінчились набої, останню кулю пустив собі в скроню. Першої грамоти я навчався казахською, адже сім’ю вислали. Тому патріотизм завжди був основою для нашої родини. Ще до початку війни було створено ГО “Духовна Світлиця”, в якому почали помагати бідним і хворим, організовувати толоку і ставити вистави, при активній підтримці молоді з благословення Церкви, яка виділила нам приміщення.
З початком Революції Гідності – молодь по майданах, а ми організовували мітинги, збирали провізію, організовували автобуси на Київ і влаштовували людей у Василіанському монастирі на проживання. Далі був Крим і відкрита російська агресія. Вже 5 березня 2014 року разом з 86-річним дядьком і мисливською рушницею, вперше прийшли у військкомат і просились на війну. Нас поставили в резерв. Другу спробу мобілізуватись у військкоматі розігнали розлючені жінки, які захищали своїх чоловіків. Надії не покидали, помагали як могли солдатам. Згодом з’явилась маленька можливість потрапити на передову для спорудження фортифікаційних споруд під Горлівкою. Не задумуючись, очолив бригаду і неповний місяць провів у солдатському братстві. Повернувшись, переконав воєнкома, що наразі моє місце і місія – бути солдатом. Він повірив і допоміг, дякую Богу мрія здійснилася.
– Отже ще до початку служби ви активно займалися волонтерством, а чим саме допомагали армії і як довго?
– “Духовна Світлиця” після Майдану стала волонтерським центром допомоги воїнам та їх сім’ям. Роботу координували разом з іншими групами. Найактивнішим виконавцями стала молодь: в ліцеї виготовляли пічки-буржуйки (більше 80 штук), сухі супові суміші, разом з учнями школи плели маскувальні сітки.
Згодом, коли у війську стала відчутною потреба у транспорті, почали організовувати й доставку авто для військових з-за кордону. Допомагали в цьому БФ «Допомагаємо Україні разом» та українська діаспора. Важливою стала й духовна підтримка. Організовували акції «Подарунок солдату від Миколая», «Великодній кошик», «Лист солдату», «Духовна розмова зі священиком». Приємно було дивитись коли дорослі, суворі чоловіки раділи, наче діти, отримуючи несподіваний подарунок від Миколая або ж читали слова підтримки в листах від дітей. Останнє особливо допомагало під час частих обстрілів. Згодом і сам відчув це все на передовій.
– У вас велика родина – ви є батьком п’яти дітей. Як дружина та діти сприйняли ваше рішення?
– Про те, що я хочу піти в АТО, родина знала давно, але остаточне моє рішення стало для них несподіванкою. Не зраділи, бо знали, що є великий ризик втратити все і одразу.
В той же час не було й дня, щоб я не відчував їхню підтримку. Особливо важко було дружині, але вона завжди була поряд. Сама не раз навідувалась у зону АТО і вже не з новин, а на власні очі бачила, яка ситуація в Станиці Луганській, Авдіївці чи Пісках – приїжджала сюди разом з волонтерами, бо й сама активно почала займатись цією справою. Діти переживали і наче відчували коли було найважче, бо телефонували саме в ці моменти. У нас велика християнська родина – їх безперервна молитва нас оберігала, а ще в пам’яті слова прощання з сином Юрієм: «Ви батька втратили у 18 років, а мені всього 16?». Поклалися на Божу волю.
– Зараз ви повернулися викладати у Брошнівський професійний лісопромисловий ліцей, де працювали до мобілізації. Чи змінилось ставлення учнів до вас?
– Кожне майбутнє покоління перевершує попереднє. Після повернення додому я відчув, що учні ставляться з повагою і зацікавленістю. Події на Сході не залишають їх байдужими, адже кожен, незважаючи на свій молодий вік, розуміє всю складність ситуації. До речі, тут, у бригаді, вже мобілізувавшись, зустрів одного з моїх колишніх учнів – солдата контрактної служби Андрія, який тепер став хорошим другом по службі.
– Ви спробували себе і в ролі волонтера, і в ролі військового. Де, на вашу думку, принесли більше користі державі?
– Незважаючи на те, чим я займався, кожного разу ми старалися добре робити свою справу. Ось, наприклад, на Великдень ми поділитись освяченими продуктами з жителями одного з сіл на передовій. Місцеві дуже раділи, допитувались, звідки ті добрі люди. Ну я й відповів: «З батьківщини Степана Бандери». Дуже дивувались і спочатку не вірили: «Та ви що, а нам по телевізору таке виговорюють».
– Чи було відчуття страху, коли дізналися, що направляєтесь на Схід?
– Ні, не було. Страх – це зло, ще більше за зло. Поряд завжди хороші вірні друзі, а ще наставники-офіцери, з якими впевнено долаєш труднощі.
– Ви людина релігійна і ніколи цього не приховували. Чи допомагала віра в Бога на війні
– Чоловік скаржився Богу: «Коли було добре, я бачив чотири сліди, Ти був поряд зі мною. Чому в час небезпеки слідів було тільки два? Я переносив Тебе на руках” – заспокоїв чоловіка Бог.
Інколи, подолавши труднощі, солдати говорили: «Нам пощастило», не усвідомлюючи сили молитви великої армії віруючих, які цілодобово молилися за них.
– Є така приказка – військові, наче діти. Навики педагога знадобились під час служби?
– У строковій службі (ВДВ) добре вишколили, готуючи в Афганістан, тож мав змогу доступно поділитись досвідом зі своїми друзями. Солдати багато читають, маючи поряд бібліотеку, багато знайомих письменників допомагали організували бібліотеку – дарували книги. Передавали книжки по передовій водовозкою.
Важливою була й фізична підготовка. Бути в хорошій фізичній формі допомагав «тренажерний зал «під ясенами», гра в настільний теніс, футбольні та волейбольні турніри. Був задум організувати вивчення англійської мови, та з учителем не склалося.
– Чи були моменти, коли ви шкодували про своє рішення мобілізуватися до війська?
– Як будівельник знаю, що будуєш для себе, але пам’ятаєш про онуків. Жодного разу не жалів, бо чудово усвідомлював, куди направляюсь і заради чого це роблю. Мені не байдужа доля майбутніх поколінь – вона варта зусиль і самопожертви.
– Чи допомогла вам служба у війську, аби з точки зору волонтера краще зрозуміти потреби армії?
– Був в епіцентрі подій з початку війни, тому можу добре розуміти потреби війська. В 2014-у та на початку 2015-го армія потребувала матеріального. Бракувало багатьох речей: авто, дорогої високоточної техніки (прицілів, тепловізорів), форми та їжі. Сьогодні військо матеріально забезпечене досить добре. Зараз головний акцент треба робити на морально-психологічну та духовну складову. В цьому є велика потреба.
Один з аспектів, на якому зараз акцентую увагу, – реабілітація бійців, які повертаються з зони АТО. Перші кроки в цьому плані робляться вже досить давно. Наприклад, у Карпатах, на природі благодійний фонд «Франко Опір» проводить реабілітацію демобілізованих, де солдати один одному допомагають позбутися синдрому війни. Вважаю досвід новий, напрацьований і ефективний, приклад гідний для наслідування.
– Як ви ставитесь до чоловіків, які здатні тримати зброю в руках, але активно уникають служби у війську?
– Мені подобається вислів військовозобов’язаного, який ухилився від служби: «Віддаю шану тим, які виконали свій обов’язок перед народом і визнаю, що ми ним знехтували». Водночас, якщо людина боїться, то користі з неї тут буде мало. Страх – найбільший ворог солдата.
– Ви багато працюєте з молоддю, які заходи на вашу думку необхідно запроваджувати державі, аби наступне покоління росло свідомими громадянами?
– Необхідно показувати всьому світу і нашій молоді, в тому числі, наскільки багатою і цікавою є українська культура, її історія та традиції. Молодь найкраще сприймає це під час активного відпочинку. Ми часто організовуємо спільний відпочинок студентів із західних областей зі студентами зі Сходу. Результати чудові.
«Тут немає «бандерівців», і ми для них не «бидло» – студенти зі Сходу ламали стереотипи в Карпатах» – так відгукнулась преса після повернення з відпочинку студентів Донецького технічного університету. Зустрівшись на бойківських полонинах студенти-ровесники танцювали, співали молодіжних пісень рідною українською, допомагали одне одному в сходженнях, вже важко було розпізнати, хто тут бойко, а хто слобожанин.
– Війна виснажує фізично й морально не тільки бійців, які перебувають в зоні безпосереднього зіткнення з ворогом, а й народ та країну в цілому. Чи у вас колись опускались руки, виникало бажання просто відійти від цього?
– За цей час я сам змінився, але не розчарувався у виборі. Повертаючись додому в поїзді, знайомився з іншими такими ж бійцями. Коли вони дізнавались, у якій бригаді я служу, то тиснули руку, згадували багато спільних епізодів за ці складні роки. Такі моменти надають сили і віри у завтрашній день. Значить, усе робимо правильно і це необхідно продовжувати. До перемоги ще далеко, але вона обов’язково буде!
Comments are closed.