Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Якщо повірити непрóстим, або, принаймні, звернути увагу на те, про що вони тихо твердять, то доводиться згадати про сюжети і сюжетотворення як вирішальний чинник еволюції історії, історичного руху. І найвдалішої, бо остаточної, форми привласнення світу. Таким собі верхом піраміди розмаїтих бажань, потреб і мотивацій. У такому випадку літературизація політології, віднайдення можливого скомпонованого сюжету дарує і радість причетності до співтворчості, і приємність сортування подій, відповідно до розуміння фабули, і полегшення від травм, пов’язаних із очевидними порушеннями етичних постулатів – бо у моральності сюжету добрим стає те, що добротно зашифровано, що цікавіше у мистецтві зав’язувати вузли, залишаючи собі можливість розв’язати їх, потягнувши за замаскований хвостик плетива.
Політичні ігри найчастіше порівнюють з шахами. Але це архаїзм. У шахи – як би там не ходили фігури – грають тільки двоє. Тому у наших умовах, коли лідерам потрібно приймати у гру виборців, вони більше подібні на популярну гру в карти, на дурня. Попри позірну простоту, попри те, що усім здається, що вони уміють грати, попри те, що аматори дуже вірять у фактор випадковості, у те, що карта прийде, ця гра надзвичайно стратегічна, до того ж навіть у чесній грі серед стратегів і комбінаторів перемагають ті, які можуть від слідкувати усі переміщення карт, запам’ятати усі ходи, тобто бачити сюжет, дотримуватися сюжету, вести його до потрібного етапного завершення. Отримавши право першого ходу у наступній партії, який тоді вже неважко залишити за собою назавжди. І вже найфатальніше для вічного дурака, коли двоє гравців, які грають кожен за себе, вирішують грати передовсім проти нього.
За законами творення літературних сюжетів історія із Саакашвілі цілком укладається у такий варіант картярської гри.
Попри все те, що треба зробити для країни, у теперішнього президента країни є ще одне, найважливіше, завдання – йому потрібно невдовзі знову стати президентом цієї країни. Заради особистої користі, заради особистої безпеки, тому, що він перфекціоніст, тому, що схильний до гіперконтролю, тому, що звик, тому, що так треба.
Не зважаючи на всі шахові задачі, стати президентом президент може тільки через карти, тільки через вибори, в які треба чесно виграти. Грати у один на один з виборцем дуже важко – надто багато треба тримати в голові. І виборець вже не такий, як кілька років тому, теж щось комбінує. Тому вирішальним моментом є гра того і з тим, хто вийде у фінал. Їх має бути троє – електорат, президент, який має стати президентом і ще хтось, хто дійде до фіналу, але врешті програє президентові.
І от тепер на наших очах твориться ідеальний учасник фінальної партії. Новий герой, якого треба плекати і довести до цього фіналу, всіляко дражнячи і оберігаючи такого вдалого суперника. Творити азартного опозиціонера, підтримувати ріст глядацьких симпатій і ставок. З гідністю і делікатністю приймати викладені ним карти. Запам’ятовувати усі ходи і рахувати.
Дати йому можливість затінити і поглинути усіх інших суперників. Сприяти його героїзації у певних реґіонах. Ототожнити його з нереальними пропозиціями, войовничим запалом, благородним анархізмом, ризикованими змінами. Чітко висвітлити усі його контакти і осередки підтримки. Підгодовувати його амбіції. Великодушно прощати усі його зальоти. Витримувати бій поглядами і непристойні жести, які принижують і залякують. Головне, щоби він протримався до фіналу, щоби не здувся, щоби не набрид. Треба, щоби у потрібний час він виглядав не гірше від Симоненка у грі з Кучмою.
Якщо дотягнути грузина до другого туру, то, можливо, і не доведеться навіть згадувати про усі підстави для дискваліфікації, може, виборець і так підіграє президентові.
Врешті решт Саакашвілі також патріот, який передовсім хоче добра цій країні. І ніякий не дурень. Йому завжди можна пояснити, що для країни краще. І заграти разом, як колись.
