Тарас Прохасько: У колі анонімних алкоголіків

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Не даремно у колі анонімних алкоголіків, які є одними з найтверезіших людей, яких лиш можна віднайти, таким важливим є це щоденне усвідомлене наполягання на своїй визначальній ідентичності – я, такий-то, алкоголік. Наскільки обрана свого часу ідентичність заводить у залежність, настільки їх виявлення і прийняття –  і ідентичності, і залежності – прояснює, що відбувається. Бо у певний момент вияснюється, що все багатство твоїх шансів, можливостей, граней, потенцій, всі твої мучівні насолоди і солодкі муки породжені ілюзією здатності контролювати стихію, володіти стихією, керувати стихією, осідлати стихію, летіти на стихії, дбати про стихію. І це є все ж таки ілюзією. Бо стихія, з якою кортить ідентифікуватися, набагато сильніша. І вона таки нищівна.

Рано чи пізно, на довше чи на коротше, більше чи менше з цим зустрічається кожен, хто хоче бути собою, хто хоче щось робити, щось додавати, щось підтримувати, щось дарувати. Так чи інакше кожен такий зрозуміє, що його знищить. А знищить власне та стихія, з якою себе ідентифікуєш, якій віддався, до якої прив’язався, від якої узалежнився, якій хочеш добра. Себто, та, з якою себе ілюзорно ідентифікуєш, яку кудись хочеш скерувати, заради її ж – на свою думку – користі. Яка вбачає у твоїй самості загрозу для твоєї ж ідентичності. Ти в родині – будь передовсім родинним, ти в мафії – будь передовсім мафійним, в організації будь членом, у нації будь національним, у парафії парафіяльним, у містечку містечковим… Залежність від ідентичності – як і пияцтво – сама скаже, що слід робити, яким треба бути.

Тому кожна твереза людина мусить з цим зіткнутися. Доводиться їй побачити, що найбільшу загрозу несуть у собі ті, хто найближче, заради кого стараєшся бути собою.

Аж тоді починаєш розуміти суть євангелія. Тоді згадуєш і Сократа, і Данте, і Ґомбровича, і Джойса, і Франка.

Тоді починаєш розуміти, що таке твій народ. Найближчий і найстрашніший. З яким доводиться боротися найжорстокіше, бо так узалежнено-емоційно. Отверезівши, бачиш, що ти безсилий перед цією стихією самонищення, якої тобі не подолати в інший спосіб, як відійти зі шляху лавини і робити щось своє тільки тому, що любиш це робити, щоби бути собою.

Тоді починаєш розуміти, що твоя держава – передовсім держава, а не твоя. І що будь-яка  війна – навіть священна – є первинно громадянською.  І з ким би ти не воював, все одно воюєш перш за все зі своїми найближчими.

Пам’ятаю, яким важким пережиттям був для мене кінець радянської окупації. Коли щезли ворожі сили, які робили життя таким паскудним, які так вдало калічили наш народ. Раптом виявилося, що зникло найпростіше пояснення того, чому є так, як є. Не стало чужих, від яких можна було би захищати своїх. З’явилися свої, які перестали бути файними лиш тому, що вони свої. Почалася приватна громадянська війна, яка триває досі. Нищівною виявилася ідентифікація. Довелося визнати свою залежність і вибудовувати власну автономну самість. При цьому все ж розуміючи, що і хто її знищить.